Шукати в цьому блозі

Завантажується...

вівторок, 22 листопада 2016 р.

Про один з девайсів у священичому житті


Пишу цю замітку не на компі, щоб все виглядало більш вірогідно. Мені важко себе уявити без цього прямокутного друга. Когось він нервує, до нього ревнують, він потребує мого часу і дбайливого ставлення до себе. Так пишу про нього, мого смартфона. Їх у мене було чимало, всі на "Андрійкові". Обов'язково на дві "сімки". Більшість з нас не використовують цього девайсу  за призначенням. Дзвонити, слухати музику і бавитися в ігри - як на мене це трохи примітивно у 21 столітті. Смартфон дає мені можливість робити те, про що священики могли колись лише мріяти. Читати, не відвідуючи книгарень, писати, не потребуючи паперу, подорожувати, не потребуючи транспорту, фотографувати, не потребуючи фотокамери, купляти, не потребуючи йти до магазину, переглядати фільми, не потребуючи відвідвідувати кінотеатри, переключати канали без пульта і дивитися телепрограми, коли немає телевізора. Довгенький вийшов список, але це ще не все. Я не потребую ліхтарика, бо свічу смартфоном.  Не потребую носити требника і церковного календаря, бо він є в моєму алюмінієвому другові. Не потребую шукати уставу богослужінь, бо є дуже добрі друзі, що все вклали в календар Дивенсвіту. При цій нагоді, низький їм уклін. Я не потребую мати ні флешки ні комп'ютера, бо друкую із смартфона і друкую на ньому. Про листування і записки навіть не згадуватиму: сотні врятованих дерев. Я через нього вітаю, сварю, сперечаюсь, піджартовую, дарую, прошу, молюся. Завдяки смартфону я маю можливість провадити кілька сайтів, блогів, писати проповіді і спілкуватися в соціальних мережах з тисячами людей одночасно. Здавалося б, колись мене б вважали за чарівника, що може в один і той самий час перебувати в кількох місцях одночасно.  А сьогодні це цілком реально. Але смартфон не може всього. Він не може втерти сльозу чи  поцілувати . Не дозволяє обійняти і доторкнутися. Не дає можливості відчути атмосферу храму і не поєднає мене з Христом у Євхаристії. Він більше не може, ніж може. Але з ним ти можеш більше. Це не ода моєму Xiaomi, це просто допис про важливий інструмент для священика. Треба визнати, що він може бути спокусою, щоб дармувати час, відволікати від живого спілкування з близькими. Але коли тут і зараз зі мною може зв'язатися хто завгодно і запитати про все на світі, хіба це не є завданням священика - послужити? 
Цей допис написано за пів-години на смартфоні. Перервав дзвінок іншого священика.  Не шкодуйте грошей на нього. Він себе окуповує швидко. (Смартфон маю на увазі) :)

пʼятниця, 28 жовтня 2016 р.

Екологічна проповідь на євангеліє 19 Неділі від Зіслання Святого Духа.

 «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.»  Луки 6, 31-36.
Слава Ісусу Христу! Останні слова цього Євангельського уривку є ніби підсумком всього того, чого навчав Ісус Христос. Явивши людям Того, на кого і «ангели на небі не сміють дивитися», наш Господь розкрив одну із рис Бога Творця – Його милосердя. Ця риса Бога є однією з багатьох інших, які зведені до абсолюту, абсолюту добра, любові і милосердя до всіх і кожного.
 Ще більшу актуальність  це має саме цього року, який проголошений в цілій Католицькій Церкві Роком Божого Милосердя. Кожен з нас, які називаємо себе християнами маємо велике покликання: статися синами Всевишнього. Сином є той, хто відповідально відноситься до спадщини батька. Сином є кожен, хто не зловживає його милосердям. Синами є ті, хто у всьому намагається бути подібним до батька і цінить його любов. На жаль, люди найчастіше подібні до злочинних виноградарів із Ісусової притчі про виноградник. Прикро є визнавати те, що сучасна людина вважає милосердя проявом слабкості, а не чеснотою. Про милосердя до ближнього написано багато. Натомість про милосердя до всього створеного Богом світу говориться не так і часто. Щоправда, в нашому щоденному житті прояви милосердя можуть бути часом відмінними від тих, якими ми їх звикли бачити. Актом милосердя є допомогти голодному, одягнути нагого, прихистити бездомного, відвідати хворого та багато іншого. А чому не можна вважати актом милосердя, наприклад, відмову від підпалів листя і сухотрав’я, явища так поширеного по наших парафіях? Хіба милосердям є те, що наші сусіди повинні вдихати ядучий дим нашої безгосподарності? З приходом осені майже кожен сільський господар ніби хвалиться зібраним урожаєм картоплі, вважаючи за честь підпалити якнайбільше бадилля та бур’янів! Яке це милосердя до ближнього, що замість чистого повітря дихає токсичним димом? Хіба не є милосердям для землі внести в неї мінеральні добрива з перегною, замість хімічних добрив? Це великою мірою стосується домашніх і фермерських господарств. Гонитва за прибутком може зробити з сина Всевишнього  сином мамони. Відповідальний господар, який є християнином обов’язково має думати за споживачів своєї продукції. Це є актом милосердя до кожного, хто куштуватиме овочі, фрукти та інші продукти, вирощені на землі. Коли особа робить наріжним каменем свого життя гривню, долар чи євро замість віри, це несе загрозу всьому живому. І ми це спостерігаємо в щоденному житті. Чорна випалена земля, переповнені сміттєзвалища, спорожнілі ріки, вирубані та засмічені ліси є німими свідками бажання людини «мати», замість покликання людини «бути». Бути синами Всевишнього, бути свідками його милосердя у світі, бути братом всього живого, як про це висловлювався св. Франциск з Асижу.
Цю землю ми, люди, отримали у спадок від нашого Небесного Батька. Цей спадок ми передаємо з покоління в покоління, але не як сини Всевишнього, а як злодії. В індіанців було цікаве прислів’я: «Ми не успадковуємо світ від наших пращурів, ми беремо його в борг у наших нащадків.» Виявом милосердя для наступних поколінь є передати квітучу та чисту землю, а не винищену нашим гріховним ставленням  до  неї. «Тільки коли останнє дерево висохне, останню рибу буде виловлено, і останню ріку буде отруєно, – ви зрозумієте, що не можете їсти гроші», казали ті ж самі індіанці. Чому ж ми, християни, які маємо повноту Божого Одкровення, поводимося менш відповідально за нехристиян? Чому нехтуємо покликанням бути милосердними, як Отець?

четвер, 27 жовтня 2016 р.

Халтура, як гріх. Халтурник, як грішник.


 Захотілося написати  кілька речень про халтуру, яку зустрічаємо в нашому житті. Наскільки це має відношення до духовного життя?  Я не маю на увазі "несподіваний заробіток", як подає одне із значень Вікісловник.  Йдеться про те, що ми маємо можливість спостерігати майже на кожному кроці: недбайливе ставлення до своєї праці. Це фото дорожньої служби, яка висипає асфальт в калюжу, борячись таким чином із ямами мене трохи струсануло. Не те, щоб я ніколи не бачив, як в часі дощу ремонтують дороги, але чомусь це фото нагадало мені про те, як всі ми робимо свою роботу. Священиче служіння, як на мене, також є роботою. Ми себе називаємо "робітниками в Божому винограднику". Але як багато серед нас халтурників, людей, які занедбали роботу, яку нам дав Христос: "Я зроблю вас рибалками людей". Скільки людей нам вдається зловити на тиждень? На місяць? На рік? Чи не халтурно ми відносимося до сімейних обов'язків? Скільки є халтурників чоловіків, що мають час для всього, лише не для жінки. І як би не було складно, але баланс між тим, щоб служити громаді та родині знайти є можливим. 

А кому не попадалися халтурники інших професій? Вчителі, лікарі, судді, воєнні - представники кожної професії, Всі нарікають на низьку зарплатню. Але фактично, часом платити немає за що.  До сьогодні не розумію, з яким лицем приходить священик по заробітню плату, якщо окрім недільного богослужіння на парафії за місяць могло не бути нічого. Що можна робити цілий тиждень, залишається для мене великим запитанням. З яким лицем прийде по зарплатню робітник, що закатав в болото кілька машин асфальту? З яким лицем приходить по заробітню плату лікар, чия халатність зробила когось калікою на все життя. Чи вчитель-халтурщик, який вимагає знання предмету в учнів, маючи "зелене поняття" в цьому предметі. Чи солдат-халтурщик, який через алкоголь  нараджає себе та друзів на смерть. Є різні прояви того, що я називаю халтурою. Але те, що з цього потрібно каятися, це точно. Бажання "похалтурити" зявляється тоді, коли нам здається, що нікого це не обходить. Просто будьмо певні, що є Той ,якого це обходить. Ті, хто себе відносять до віруючих, розуміють про Кого я.

вівторок, 11 жовтня 2016 р.

Тест на наше християнство. А як ти ставишся до абортів?






Ми живемо в цікаві часи. Людина 21 століття є носієм цілого «міксу» знань, вірувань, потреб, фобій і, зрештою, сподівань. Напевно ніде так це яскраво не простежується як в соціальних мережах. Читаючи дописи людей, коментуючи їх, вступаючи в дискусії, переконуєшся в тому, який в людях буває в голові «вінігрет» з вище названого і навіть більше. Так, наприклад, я був дещо заскочений тим, скільки людей в наш час вважають за можливе поєднувати своє християнство з толерування такого мерзенного явища, як аборт. Вже передчуваю, що з перших речень чимало жінок вважатимуть, що я, чоловік, священик зазіхаю на їхні права. А тому розпочну від чоловіків. Як не крути, але без участі «сильної половини людства» аборт би не відбувся у будь-якому випадку.
Я зустрічав в житті чоловіків, які ніяк не підтримали жінку тоді, коли вона цього потребувала. Його мовчання було промовистіше від тисяч слів. У такого чоловіка такі ж руки в крові, як і в лікаря, що зробив такий злочин.
Я зустрічав чоловіків, стоп,  чому ми таких називаємо чоловіками? Я зустрічав «хлюпіків», які боялися взяти на себе відповідальність за жінку і свою дитину, спокійно платили жінці, дівчині чи лікарю за свій мнимий спокій. Наскільки вони спокійно сплять сьогодні, не знаю.
Я ніколи не зустрічав чоловіків, які прийшли і покаялися за те, що мовчанням, погрозами, грошима, обманом підштовхнули жінку на вбивство. Горе таким. Я вірю в життя після життя.
В соціальних мережах та в реальному житті я, на жаль щораз частіше зустрічаю жінок, які вважають аборт не вбивством, а звичайнісінькою медичною процедурою, операцією. Дивує одне, чому людина пізніше обвинувачує всіх і Бога в першу чергу, у неможливості мати дітей чи проблемах з власним здоров’ям? І як можна називати операцією процедуру, коли не рятується, а руйнується життя. Що це за звичайна процедура,  яку жінка робить в спосіб «щоб ніхто не здогадався». Я ще не зустрічав випадку, щоб жінка у Фейсбуці хвалилася про те, що сьогодні їй успішно було проведено аборт. Ну, чесно, якщо з цим все нормально, чого і кого встидаємося?
Я зустрічав дівчат і жінок, хто розглядають аборт у правовій площині, виключно як своє право розпоряджатися своїм тілом. Дивно, чому жінка розпоряджається в такому разі з маленьким тілом її дитяти, а не з власним тілом. Вважати правом знищення живої дитини, нехай вона ще не виглядає до кінця, як дитина є злочином. Чиїсь права мають силу до того моменту, поки не посягають на право іншого. Дитина в лоні матері, це інша особа, яка має право народитися, але не має змоги голосно заявити про свої права.  Не може про це право написати у Фейсбуці, як мама.
Я зустрів і мам, які кажуть про те, що бачення Церкви на те кого чи що вважати людиною різниться від бачення суспільного. І це правда. Але для чого вважати себе членом такої Церкви? По якому такому праву така особа себе може вважати віруючою?
Я зустрічав і тих, хто вважали дитину в лоні матері ембріоном, а не людиною. Але де цей рубікон, межа неповернення? Чи не почнуть з часом дитину, яка не досягла року також вважати «недолюдиною»? Чи не вважатимуть таким маля, що не вміє говорити?
Я зустрів і таких, які казали, що боротьба з абортами є ознакою середньовічної, а не сучасної Церкви, є т.зв. «скрєпою». Як може бути застарілим бажання того, щоб жінка не боялася бути мамою. Яке середньовіччя є в тому, що жива людина має право на життя?
Я зустрів жінок, які розглядають аборт, як порятунок, порятунок від злиднів. Але якби це було так, мама мала б просити про право вбити старшого сина чи дочку. Чим це не порятунок від злиднів? Чому б не дати життя дитині і передати на виховання добрій християнській родині? Господь ніколи не осудить таку маму, бо вона дала життя, а не відібрала.
Я зустрів жінок, які розглядають аборт, як примус. Я не виключаю певної кількості таких абортів під примусом. Але чому жінка, найчастіше християнка, вибирає те, що їй кажуть інші, а не те, про що їй каже Господь Бог?
Я зустрів жінок, які пишуть, що нам чоловікам, про це легко говорити. Але так воно не є. Мені важко і неприємно переконувати щось жінку, покликання якої є дати життя, а не відібрати.
Я зустрічав жінок, які сповідалися з щоденних гріхів, і лише після пригадки священика випадково пригадували 7 зроблених абортів.
Але також я зустрів жінок, які б усе віддали за те, щоб виправити свою помилку і бодай кілька хвилин потримали на руках дитя, яке так і не встигло сказати «мама». Це жінки, які майже щодня оплакують те, що вчинили. Це ніби для них написані ці слова 50-го псалма: «Серцем скрушеним і смиренним Бог на погордить».
Тішить і те, що я щораз частіше зустрічаюся із випадками навернення лікарів, що перестають бути вбивцями і приносять Богу щирі плоди покаяння. Господь милосердний і люблячий, приймає кожного грішника. Як би хотілося, щоб ті, хто покаялися, доповнили це активною позицією в суспільстві і тих самих соціальних мережах. Сьогодні як ніколи ми потребуємо свідчення розкаяних чоловіків, жінок і лікарів.


пʼятниця, 20 травня 2016 р.

Неділя Розслабленого. Роздуми про самотність, нарікання і духовний «розслабон»

  "По тому було свято юдейське, тож Ісус прибув до Єрусалиму. А є в Єрусалимі при Овечих воротах купелеве місце, по-єврейському воно зветься Витесда, що має п'ять критих переходів. Лежала в них сила недужих, сліпих, кривих, усохлих, які чекали, коли то зрушиться вода:  ангел бо Господній сходив час від часу в купелеве місце та й заколочував воду, і хто, отже, перший поринав по тому, як вода заколочувалася, то одужував, -хоч яка б там була його хвороба. Один чоловік там був, що нездужав тридцять і вісім років. Побачив Ісус, що він лежить, а довідавшися, що було воно вже дуже довго, каже до нього: «Бажаєш одужати?» «Не маю нікого, пане, - одрікає йому недужий, - хто б мене, коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль: бо ось тільки я прийду, а вже інший передо мною поринає.» Мовить Ісус до нього: «Устань, візьми ложе твоє і ходи!» Відразу ж і одужав той чоловік, і взяв ложе своє і почав ходити. Був же той день - субота. Юдеї і кажуть до одужалого: «Субота адже ж! Не личить тобі ложе носити!» А той їм у відповідь: «Візьми ложе твоє і ходи, - сказав мені, хто мене оздоровив.»
Кожного разу, коли я читаю Євангеліє у Неділю Розслабленого, розумію його по-іншому. Все Євангеліє від Івана, особливе і багате на богословський зміст. Є безліч різноманітних коментарів та роздумів, зокрема, і на цей уривок. Проте наші різні досвіди, зустрічі, виклики проливають своє світло на той чи інший уривок і він починає світитися іншим світлом своїх граней, як діамант. І взагалі, хто часто читає Боже Слово і над ним роздумує, дивується невичерпним скарбам, захованим у Ньому. Скільки б людина не читала той чи інший уривок Святого Письма, Святий Дух відкриватиме нову грань для розуміння і даватиме нову силу для прийняття написаного, сказаного, прочитаного. Мені зараз 38 років, як тому розслабленому. Тому справді є над чим роздумати.
Дуже важливо, слухаючи Недільне Євангеліє зосередитися на одному-двох реченнях, які ніби врізаються в памʼять, проникають в саме серце, викликають особливі емоції. «Немає нікого, пане…хто б мене коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль…». Чомусь саме ці слова найбільше дотикають мого серця, коли я читаю сьогодні Євангеліє про Розслабленого. Трагедія цього чоловіка, паралізованого і 38 років прикутого до ліжка була невимовною через те, що не було поруч нікого, готового розділити з ним його особисту біду. Самотність – є страшною дійсністю для сучасних людей. Втеча у віртуальний світ, «колекціонування» друзів у соціальних мережах, алкоголізм, наркоманія, азартні ігри – є симптомами цієї духовної хвороби. Кожен з нас виніс з дитинства власну здатність любити чи бути любленим. Проблема в тому, що ми не знаємо, що і кого треба любити, а також чому треба чутися любленими.  Невміння розставити пріоритети всьому тому, що любимо, спричиняє справжні життєві драми. Приклад життя розслабленого чоловіка, якого оздоровив Ісус є яскравою ілюстрацією життя мільйонів людей. Це ті, хто  зациклився на своїй хворобі чи проблемі, не помічаючи життя і людей навколо. Я навіть не впевнений, що той розслаблений когось взагалі про щось просив! Може він, як і багато тих, кого ми знаємо, чуються не вартими попросити про допомогу? Вважають за потрібне страждати, щоб не причиняти нікому незручностей чи проблем? І Христос, який першим вступає в діалог із хворим із одним запитанням, дає нам зрозуміти, як потрібно діяти кожному з нас: вийти назустріч таким людям. «Чи хочеш видужати?» Здається, ніби просте запитання, що вимагає негайної відповіді: «так». Але відповідь чоловіка є іншою. Той чоловік, настільки зациклився на проблемі, що не бачить простого виходу із ситуації. Бог сам навідався до нього, як до народу свого. Хворий не просить про оздоровлення в Лікаря. Він шукає причину своєї хвороби в інших людях: «Немає нікого, пане…хто б мене коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль…» Також причиною того, що він не є здоровим він бачить у тих, хто оздоровився. І мені від цього трохи моторошно, тому-що неодноразово я в житті зустрічалися з такими людьми. Тими, хто у всіх своїх проблемах звинувачував інших: уряд, вчителів, лікарів, священиків, сусідів, батьків, роботодавців та ін. Рот таких людей не закривається, коли зачіпаєш тему зловживання у владі, Церкві та інших суспільних інститутах. Спробуйте заради цікавості сказати на гостині кілька слів, на зразок «що нового у Верховній Раді?»  або « Як там у вас у церкві?». Гучна українська гостина зі сварками, прокльонами, а як постаратися, і з бійками вам забезпечена. Буде що згадати. Підігріті алкоголем розважання на тему, що всі навколо крадуть, брешуть, багатіють, на відміну від них є трохи смішно слухати збоку, особливо, коли знаєш всіх «розслаблених» за столом і їхнє життя. Жінка нарікає на ціну газу, виплачуючи копійки за безглуздими субсидіями і при відкритих вікнах випалюючи свою норму газу. Чоловік нарікає на хабарників, виправдовуючи хабар за поступлення сина чи дочки навіть до звичайного училища. Знайомий нарікає на брак священиків у Великому Пості, щоб не стояти у черзі до сповіді, сповідаючись 1 раз в році. Бабуся нарікає на малу пенсію, а після смерті під матрацом на ліжку знаходять кілька тисяч гривень. Парафіяни скаржаться на малі зарплати, щоб скласти пожертву, а потім шахраї у них виманюють з хати тисячі доларів. Цей список можна продовжувати довго. Можливо це має далеке відношення до самого розслабленого, який лежав біля купелі, але так чи інакше, треба мати сміливість побачити винуватця у своїх проблемах у дзеркалі.

«Не гріши більше, щоб чогось гірше тобі не сталося». Так і хочеться, щоб ці слова почули ті, що вірять в забобони, чарування, вроки, довиться «Битви екстрасенсів». Наш гріх є причиною наших проблем. Не чужий гріх, бажання нам зла збоку, чужа заздрість, а наш особистий гріх. Одна моя родичка дуже переживає, щоб їй чи моїй родині ніхто не заздрив, ніби тим самим викликаються проблеми. Немає нічого про це у Божому Слові! «Господь мій пастир, нічого мені не бракуватиме», каже псалмопівець у 23 Псалмі. Життя на «духовному розслабоні» - це бажання замінити довіру до Бога довірою до оберегів, амулетів, червоних ниток, гороскопів. Набагато простіше є скинути вроки, ніж піти до Сповіді. Набагато легше взяти в руки сонник чи гороскоп, лінуючись прочитати хоч одне речення з Книги Книг. А як просто переконати себе в тому, що твої біди походять від інших людей, а не від тебе самого! І насамкінець, як вигідно переконати себе, що в храмі в неділю зібралися самі фарисеї, а тому краще полежати довше в ліжку, щоб не набратися більше гріхів на Літургії. «Духовний розслабон» є хворобою всіх і кожного у різній мірі. Не раз і себе ловлю на думці, що подібний до того розслабленого, що надто довго розлежався, чекаючи когось чи чогось, що зробить мене здоровим. Взяти своє ложе і піти, означає взяти відповідальність за своє життя. Тобто подорослішати. Парадокс полягає в тому, що чим більше людина дорослішає в духовному житті, тим більше стає дитиною Божою. Ту, про яку якось казав Христос: «Поправді кажу вам: коли не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт, 18,3) 

понеділок, 2 травня 2016 р.

Ціна цього фото-шедевру. Львівський варіант цього фото.

    
Пригадав одну з перших своїх статей при перегляді цього відео  у Фейсбуці та відреагував коментарем на захоплення вчинком львів'ян по відношенні до собаки.  Мене трохи вразило те, що нікого не цікавить байдужість людини, яка знімала на телефон все, що відбувалося на дорозі міста Лева. Оскільки я не зміг знайти цю статтю на власному блозі, публікую її ще раз без змін.                                                                                                                    Вона буде актуальна і зараз.
 На мене сильне враження справило це фото, але ще більше - його історія. Автор цієї фотографії - Кевін Картер - отримав за неї Пулитцерівську премію у 1994 році. У Судані в той час шаленів голод і йому вдалося здалеку зробити фото ледь живої від голоду і обезводнення дитини, до якої підкрадався гриф, відчуваючи  смерть. Це було навесні 1993 року. У травні 1994 року фотограф за велику суму продав фото "Нью-Йорк Таймс", бо тема голоду в Африці була на перших шпальтах газет. А відтак отримав свою "заслужену" премію. Це фото, за опитуваннями репортерів, входить у десятку найбільш вражаючих в історії фотографування. За місяць, в червні 1994 року Кевін Картер покінчує життя самогубством. Причина? Його дуже часто при зустрічах запитували про подальшу долю дитини, а він не знав, що відповісти, бо просто пішов далі, шукаючи вдалого знімка. Коли автору дорікали, чому він не допоміг дитині, він сказав: "Я маю бути вісником, а спасають нехай інші". Але сумління не дало йому спокійно жити. Він міг щось зробити, але не зробив.
До речі, журналісти за багато років знайшли того, хто був на фото. Хлопчик вижив, але юнаком помер від малярії.
Сумна історія, але вчить нас одного: не бути лише вістунами, але робити щось для когось тут і зараз.
На що витратив Кевін свою премію не знаю, але я знаю, кому вона була потрібна тоді найбільше.