Шукати в цьому блозі

Завантажується...

середа, 18 січня 2017 р.

Конкурс на саму мертву парафію

Може тут було б доречно великими літерами написати: "Оголошується конкурс". Але він не такий як всі.  Кожен конкурс має свої особливості. Особливість цього полягає в тому, що мені дуже цікаво побачити реакцію наших вірних на свою власну парафію. Сьогодні в УГКЦ багато говориться і пишеться про "живу парафію". Курс на оживлення парафій, який взяла наша Церква є дуже правильний і своєчасний. Але складно є говорити про живу парафію без категорій порівняння. Не може бути цілковито мертвої парафії. Вона є місцем зустрічі з живим Богом, просто цю зустріч ігнорують. Можна констатувати про брак життя на парафії, але закинути брак життя Богові є безумством. Господь є живим в самій мертвій парафії. 
Отже, я тут опишу одну парафію. Якщо цілковито такою, або принаймні на 90% подібною до описаної є парафія, до якої ви належите, можете анонімно,  або привселюдно її назвати. Мені дуже цікаво, по-перше, чи хтось назве парафію, з якої я буду вести опис. А по-друге, нашим владикам буде цікаво почути думки людей. Якщо якесь місто, село чи селище виринатиме в коментах найчастіше, це буде певним показником стану, яким описують пацієнта: вона швидше мертва, ніж жива. 
Отже: ця парафія належить до Української Греко-Католицької Церкви. Вона, ця парафія, була не завжди такою, якою стала зараз. Старші люди, або фотографії не дадуть збрехати. Колись парафія подавала ознаки життя. Різноманітні культурно-мистецькі заходи, прощі, поїздки, велася катехизація. Сьогодні цього  і половини немає. Приготування дітей до Першої Сповіді та Причастя є простою формальністю, займає заледве кілька тижнів і полягає у сухому переповіданні побожних байок. Про катехизацію не йдеться тут взагалі. Ні спільнот, ні зустрічей, ні гуртків - нічого. На Літургії в неділю та свята приходить від п'яти до десяти відсотків дітей і молоді. Середнє і старше покоління характеризує цифра 10-20%. У храмі людям нудно. Монотонний та нецікавий спів хору, казанє замість проповіді і до 5% з присутніх приступають до Святого Причастя. Парафіяни взагалі не знають фінансової картини на парафії. Інформація про це за сімома печатями в голові отця або кількох наближених осіб. Звідси суцільна недовіра до всього, що має відношення до пароха. Його просто бояться. Ніхто не хоче почути своє прізвище з амвону як того, хто надто піднімає свою голову. Останнім часом всі починають зауважувати дивну тенденцію. На парафію націлено направили свою увагу численні сектанти. Дивна річ: ті, хто колись були ревними парафіянами або їхні діти зараз є активними членами протестанських спільнот і сектантських груп. Їхня активність на парафії починає перевершувати активність парафії. Концерти,  вивчення Біблії, харитативна діяльність є в них, а не на парафії. Всіх це обурює, але, як на мене, добре, що це взагалі хтось робить там, в тому населеному пункті. 
Є ще деякі "підказки". На вулиці тут часто можна зустріти людей з червоними нитками на зап'ясті. Всі знають як і навіщо "скидати вроки", зливати віск і т.д. Це нікому не заважає називати себе християнами і хреститися біля темного, похмурого, неосвітленого храму. Про храм, окрема розмова. Скажу лише, що він не є центром громадського життя того села, міста, селища. Так, всі помічають, що будівля храму не є вже такою і жалюгідною. Але явно за можливостями не дотягує до 21 століття. Що ще? Коли виїжджаєш з тої парафії, то в серці завжди є якийсь осад. Осад після розмов. Всі шукають оправдання, чому так є на парафії. Винуватять всіх, але не себе. Ніхто не хоче брати частину відповідальності за парафію на себе. Велика вулиця може не назбирати і трьох людей, які б пішли колядувати на храм. А може просто ніхто не знає, куди витрачаються гроші парафії? Тут не почуєте коляди на вулиці чи в транспорті. Бо люди "чорніше чорної землі", як писав Кобзар. Хтось думає, що це від безвиході. А я впевнений, що в браку Божественної Благодаті. Якщо переважна більшість мешканців є невоцерковленими людьми, то пора провести тут принаймні місії. Але тут такого слова не чули, або чули давно. Давно не чули слів "реколекції", "євангелізація", "чування". А при згадці слова "владика" починають себе дивно поводити. Про нього чують з амвону, але не завжди щось добре. Швидше в контексті слова "катедратик", що для багатьох після пояснень отця-пароха асоціюється із словом "рекет". 
Більше підказок давати не буду. Щоб важче було відгадувати. 
Я з нетерпінням очікую цікавих думок від людей, які впізнають в описі свою парафію або себе. Ще більш цікаво буде почути "справедливе обурення" своїх співбратів у священстві. Більшість промовчать і добре зроблять. Але може знайдуться ті, хто признаються у вбивстві? Вбивстві своєї парафії

середа, 4 січня 2017 р.

Про дух Різдва.

Картинки по запросу різдва
За кілька днів Різдво. Свято, подія, пригода чи щось більше? Як для кого. Але для мене це перш за все зустріч. Зустріч Того, хто Сам вийшов на зустріч. Зустріч з Тим, хто хоче зустрітися особисто зі мною. Зустріч з Богом, який прагне цієї зустрічі більше за мене. В геніальному "Маленькому принці" Антуана де Сент-Екзюпері є такі слова Лиса, звернені до принца: "Краще приходь завжди в один і той же час, - попросив Лис. - Ось, наприклад, якщо ти будеш приходити в 4 годині, я вже з третьої години відчую себе щасливим. І чим ближче до призначеного часу, тим щасливішим. А якщо ти приходиш щоразу в інший час, я не знаю, на яку годину готувати своє серце ..." Ми готували своє серце не одну годину і не один день. Кожна зустріч завжди оповита особливою атмосферою. Якщо родина зустрічає свого батька, який рік чи два провів у полоні, така зустріч має свій особливий дух. Коли хтось зустрічає свого кривдника і простягає йому руку примирення, і тут витає свій дух. Коли ми зустрічаємо людину на вулиці, яка мовчки відвертає свою голову після нашого привітання до неї, така зустріч має ще інший дух. А яким для нас є дух Різдва? Може воно "віддає" грошима, як на Заході з цими промоціями, знижками, покупками і ще багато чого через кому? А може воно пахне дідухом, проти якого хтось воює як Дон Кіхот з вітряками? А чи той дух не зливається часом із запахом страв різдвяного столу з його кутею, пампушками і сіном? Серед нас точно є ті, для кого той дух Різдва ототожнюється із запахом зрубаних ялинок на базарі, чи в електричці, чи в домі. Комусь дух Різдва починає ввижатися після перегляду "кіно-епопеї" "Сам вдома". А для мене Дух Різдва асоціюється з Тим, хто його створює, з Христом. Саме Різдвяні богослужіння, які прославляють Новонародженого  наповнені тим автентичним духом Різдва. Велике Повечер'я з гимном "З нами Бог". Різдвяна Утреня з її Величанням "Величаємо Тебе, Життєдавче Христе, що задля нас у тілі нині народився від непорочної і пречистої Діви Марії". Божественна Літургія з тропарем Різдва та Євангелієм, що перетворюють багато прибраний храм Божий у бідне помешкання Пресвятої Родини, а вірних у храмі на мудреців, що прийшли поклонитися Месії. Все це і спільна коляда, яка  лунає селом. "Бог предвічний" і "Нова Радість". І сльоза старенької  бабусі, яка дожила до ще одного Різдва і за це дякує Богові. Ось так для мене "пахне Різдво". 


PS Найдивніше в цьому всьому те, що Гугл вперто не розпізнавав слово "Різдво" у цьому тексті, вважаючи це слово помилкою. У нього дух Різдва асоціюється з помилкою ;)

пʼятниця, 30 грудня 2016 р.

Про молитву. Чи не є вона примусом Бога?


Дуже давно мене турбує одне питання, яке стосується нашої віри і довіри до Бога. Як священик, християнин, чоловік, батько молюся за себе та інших, коли дізнаюся про чиїсь страждання. Нехай коротенько, але молюся сам і прошу про молитву тих, кого знаю. Використовую для цього навіть соціальні мережі. Складність полягає ось в чому: як поєднати це з впевненістю в те, що Бог бачить наші потреби. На Літургії також є кілька єктеній, серед яких є навіть «усильна». Ми молимося, висловлюємо прохання, дякуємо і перепрошуємо Господа. Якщо в це не вникати, все є нормально. Але є одне «але». Часом дуже ревна молитва у випадку терпіння свого чи іншого може бути показником як великої віри, так і великої недовіри до Бога Отця. І навпаки, часом буває так, що довіра і віра в Бога проявляється найкраще тоді, коли хтось у терпеливості серця свого приймає терпіння як те, що походить від люблячого Отця. Дуже гарно ілюструє таку антиномію одна відома історія з життя о. Піо та сліпого хлопчика, який перебував біля нього. Кожного ранку люди бачили як він ішов попереду о. Піо на ранкову св. Літургію, уважно її вислуховував, а опісля знову повертався у захристію. Отець Піо бачив великий його поступ у духовному житті. Одного разу, щоб упевнитись у чесноті хлопця, він запитав його, чи хоче той прозріти. “Мати Божа мене завжди вислуховує і доносить мої молитви до свого Сина, попрошу її і ти будеш бачити”, – сказав священик до хлопця. Той мовчав. “Хочеш чи ні?”, – вдруге запитав о. Піо. Знову мовчання. Втретє, з притиском, питає хлопчика, чи має за нього молитися, щоб прозрів. Тоді на такі настирливі питання о. Піо хлопчина відповів: “Я колись, отче, бачив. Та одного разу сталось так, що я по Божій волі осліп. Напевно Господь знає, що це краще для моєї душі. Якщо Він колись відкриє мої очі, то я буду так само Йому вдячний, як і тепер, коли я сліпий”. Та о. Піо й далі продовжував його випробовувати: “Але ж написано, що просіть і одержите”. “Та це написано для тих, що не мають великої віри... А для тих, що у всьому довіряють Богові, нічого не треба просити, як тільки за все дякувати. Господь сам дає, що для нас найкраще”, – відповів хлопець. Отець Піо, сильно зворушений, міцно притулив малого до своїх грудей і поцілував у чоло. Читач може назвати таку віру сліпою. Але віруючий читач може хіба подивляти таку довіру. Пишу ці рядки і раптом отримую по електронній пошті повідомлення про важкі випробування, які випали на мого товариша у священстві. Хвороба дружини, а згодом і його матері зробили цей рік для нього нестерпним болем. В такі хвилини молитва дуже потрібна. Потрібна, щоб не зійти з розуму, щоб не втратити віру, віднайти надію відчути любов. Чи наша молитва є "примусом Бога до дії"?  Напевно ні. Вона є тим містком, що не дає нам створити свій власний світ розпачу і ненависті. Не дозволяє ізолюватися від Того, хто дає нам все те, чого просимо для спасіння.
Часто буває так, що ми не отримуємо тієї відповіді, якої очікуємо після молитви. Я болісно переживаю такі моменти, як особисту священичу недосконалість. Коли стоїш на похороні і всі очі звернені на тебе, що кілька місяців просив Бога про здоровʼя для того, хто зараз лежить у труні, це складно. Ті, хто має на собі печать священства, мене зрозуміють. В такі моменти хочеться просто мовчати і плакати разом з родиною. Але очі, які звернені до тебе очікують відповідей. І відповіддю є Ісус Христос, якого ми проповідуємо, «і то розп’ятого». Терпіння Богочоловіка, таємниця Хреста є такою відповіддю тоді, коли повʼязана з таємницею  Воскресіння. Без Воскресіння, все наше життя є глупотою. Молитва Ісуса в Гетсиманському Саду є молитвою кожного з нас у хвилини терпіння. Так як Він просив апостолів побути з Ним в хвилини болю, так і ми не біймося попросити інших розділити з нами моменти розпачу і страху. Молитва єднає нас не лише з Богом, а й тими, хто разом з нами заносить молитву до Бога. Ми є тоді Церквою. Тоді ми є спільнотою. 


PS Помоліться за о. Миколу, уздоровлення його дружини та матері. Бог знає про кого прошу.

понеділок, 19 грудня 2016 р.

Ще один тест на наше християнство.

"Якщо вбити вбивцю, кількість вбивць не зміниться"
Сьогодні є той день коли прийдеться написати непопулярний пост. Він не набере стільки лайків чи поширень, як "Відкритий лист тата до Дзідзя", але навпаки, я очікую шквал гнівних коментарів. І нічого дивного, бо ми давно перестали бути християнською державою. Ми є державою мнимих християн. 
Мене неприємно шокувала реакція соцмереж на вбивство посла Росії в Туреччині. Злорадство, неприхована радість, смішні меми і коментарі є чудовим показником того, що росіяни вбили набагато більше, ніж самі на це сподівались. Вони вбили в нас християнське розуміння боротьби. Люди, які самі не ходять до храмів чи роблять це зрідка, перші підхоплюють заклики до насилля над священиками московського патріархату. Люди, які себе приписують до християн, втішаються з того, що мусульманин стріляє в спину росіянину. Росіяни вбили в нас бажання мінятися. Ми матюкаємося тими ж матюками, що й вони. Слухаємо ту ж музику, напиваємося "водки" до білої гарячки, сповідуємо ту саму ненависть до думки іншого. За ці роки війни виявилося, що  "вбити у собі москаля" не є простою справою. Виявляється, ми ще поєднані з ними тою невидимою пуповиною, коли шукаємо тисячі причин оправдати вбивство. Вбивство дитини в лоні матері, вбивство десятків ембріонів задля народження однієї дитини, ефтаназію, смертну кару і вбивство посла іншої країни в іншій країні. Так, для мене це все означає те саме: замінити собою Бога. Був один ангел, який хотів присвоїти собі всі ознаки Господа. Ввн закінчив дуже погано. Тому скажімо собі чесно: ненависть замінила нам віру. Саме віру, а не любов. Бо для тисяч українців бажання помсти стало ніби замінником релігії. Я також відчуваю час від часу на собі дію цієї отрути. Не раз емоції брали верх в інтернет-баталіях з тролями з Москви. Але важливо не забувати того, ким ми є і яку державу будуємо. Як би не обурювали нас звірства в Дебальцево, Світлодарській Дузі  чи Алеппо, ми не маємо права переступати рубікону здорового глузду та віри. Хіба не зрозуміло, що ця війна не є війною за територію чи ресурси. Це війна за цінності. Гібридна війна є витвором диявола. Саме так він воює з нами. Без оголошення війни та розпізнавальних знаків. І мені дуже шкода, якщо ми програємо таку війну. Ми зранені релігійним, конфесійним, партійним, територіальним, мовним розділенням.  Хоча, що нам ділити? Під кожним, навіть жартівливим постом знайдуться коментарі людей, що показують наші анутрішні рани. Коктейль із пострадянської та постмодерністської отрути робить нас такими, якими ми є: мнимими, несправжніми, порожніми. Комусь би хотілося, щоб було інакше, але Бог є Любов. Чи Він не любить "москаля", "жида" "негра"? А що з нами, християнами не так? Чи ми не повинні "плекати в собі ті самі гадки, що були в Христі Ісусі", який за дивним збігом обставин також був жидом? Свідоме вбивство є тяжким гріхом в кожному випадку. Але вбивши москаля у собі, ми зробимо супер класне і потрібне діло. "Ми куплені дорогою ціною". Забувши це, можемо самі заплатити дорогу ціну. Але прибуток з цього нас не потішить, будьмо певні. Тішитиметься батько брехні і напів правди диявол.




вівторок, 22 листопада 2016 р.

Про один з девайсів у священичому житті


Пишу цю замітку не на компі, щоб все виглядало більш вірогідно. Мені важко себе уявити без цього прямокутного друга. Когось він нервує, до нього ревнують, він потребує мого часу і дбайливого ставлення до себе. Так пишу про нього, мого смартфона. Їх у мене було чимало, всі на "Андрійкові". Обов'язково на дві "сімки". Більшість з нас не використовують цього девайсу  за призначенням. Дзвонити, слухати музику і бавитися в ігри - як на мене це трохи примітивно у 21 столітті. Смартфон дає мені можливість робити те, про що священики могли колись лише мріяти. Читати, не відвідуючи книгарень, писати, не потребуючи паперу, подорожувати, не потребуючи транспорту, фотографувати, не потребуючи фотокамери, купляти, не потребуючи йти до магазину, переглядати фільми, не потребуючи відвідвідувати кінотеатри, переключати канали без пульта і дивитися телепрограми, коли немає телевізора. Довгенький вийшов список, але це ще не все. Я не потребую ліхтарика, бо свічу смартфоном.  Не потребую носити требника і церковного календаря, бо він є в моєму алюмінієвому другові. Не потребую шукати уставу богослужінь, бо є дуже добрі друзі, що все вклали в календар Дивенсвіту. При цій нагоді, низький їм уклін. Я не потребую мати ні флешки ні комп'ютера, бо друкую із смартфона і друкую на ньому. Про листування і записки навіть не згадуватиму: сотні врятованих дерев. Я через нього вітаю, сварю, сперечаюсь, піджартовую, дарую, прошу, молюся. Завдяки смартфону я маю можливість провадити кілька сайтів, блогів, писати проповіді і спілкуватися в соціальних мережах з тисячами людей одночасно. Здавалося б, колись мене б вважали за чарівника, що може в один і той самий час перебувати в кількох місцях одночасно.  А сьогодні це цілком реально. Але смартфон не може всього. Він не може втерти сльозу чи  поцілувати . Не дозволяє обійняти і доторкнутися. Не дає можливості відчути атмосферу храму і не поєднає мене з Христом у Євхаристії. Він більше не може, ніж може. Але з ним ти можеш більше. Це не ода моєму Xiaomi, це просто допис про важливий інструмент для священика. Треба визнати, що він може бути спокусою, щоб дармувати час, відволікати від живого спілкування з близькими. Але коли тут і зараз зі мною може зв'язатися хто завгодно і запитати про все на світі, хіба це не є завданням священика - послужити? 
Цей допис написано за пів-години на смартфоні. Перервав дзвінок іншого священика.  Не шкодуйте грошей на нього. Він себе окуповує швидко. (Смартфон маю на увазі) :)

пʼятниця, 28 жовтня 2016 р.

Екологічна проповідь на євангеліє 19 Неділі від Зіслання Святого Духа.

 «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.»  Луки 6, 31-36.
Слава Ісусу Христу! Останні слова цього Євангельського уривку є ніби підсумком всього того, чого навчав Ісус Христос. Явивши людям Того, на кого і «ангели на небі не сміють дивитися», наш Господь розкрив одну із рис Бога Творця – Його милосердя. Ця риса Бога є однією з багатьох інших, які зведені до абсолюту, абсолюту добра, любові і милосердя до всіх і кожного.
 Ще більшу актуальність  це має саме цього року, який проголошений в цілій Католицькій Церкві Роком Божого Милосердя. Кожен з нас, які називаємо себе християнами маємо велике покликання: статися синами Всевишнього. Сином є той, хто відповідально відноситься до спадщини батька. Сином є кожен, хто не зловживає його милосердям. Синами є ті, хто у всьому намагається бути подібним до батька і цінить його любов. На жаль, люди найчастіше подібні до злочинних виноградарів із Ісусової притчі про виноградник. Прикро є визнавати те, що сучасна людина вважає милосердя проявом слабкості, а не чеснотою. Про милосердя до ближнього написано багато. Натомість про милосердя до всього створеного Богом світу говориться не так і часто. Щоправда, в нашому щоденному житті прояви милосердя можуть бути часом відмінними від тих, якими ми їх звикли бачити. Актом милосердя є допомогти голодному, одягнути нагого, прихистити бездомного, відвідати хворого та багато іншого. А чому не можна вважати актом милосердя, наприклад, відмову від підпалів листя і сухотрав’я, явища так поширеного по наших парафіях? Хіба милосердям є те, що наші сусіди повинні вдихати ядучий дим нашої безгосподарності? З приходом осені майже кожен сільський господар ніби хвалиться зібраним урожаєм картоплі, вважаючи за честь підпалити якнайбільше бадилля та бур’янів! Яке це милосердя до ближнього, що замість чистого повітря дихає токсичним димом? Хіба не є милосердям для землі внести в неї мінеральні добрива з перегною, замість хімічних добрив? Це великою мірою стосується домашніх і фермерських господарств. Гонитва за прибутком може зробити з сина Всевишнього  сином мамони. Відповідальний господар, який є християнином обов’язково має думати за споживачів своєї продукції. Це є актом милосердя до кожного, хто куштуватиме овочі, фрукти та інші продукти, вирощені на землі. Коли особа робить наріжним каменем свого життя гривню, долар чи євро замість віри, це несе загрозу всьому живому. І ми це спостерігаємо в щоденному житті. Чорна випалена земля, переповнені сміттєзвалища, спорожнілі ріки, вирубані та засмічені ліси є німими свідками бажання людини «мати», замість покликання людини «бути». Бути синами Всевишнього, бути свідками його милосердя у світі, бути братом всього живого, як про це висловлювався св. Франциск з Асижу.
Цю землю ми, люди, отримали у спадок від нашого Небесного Батька. Цей спадок ми передаємо з покоління в покоління, але не як сини Всевишнього, а як злодії. В індіанців було цікаве прислів’я: «Ми не успадковуємо світ від наших пращурів, ми беремо його в борг у наших нащадків.» Виявом милосердя для наступних поколінь є передати квітучу та чисту землю, а не винищену нашим гріховним ставленням  до  неї. «Тільки коли останнє дерево висохне, останню рибу буде виловлено, і останню ріку буде отруєно, – ви зрозумієте, що не можете їсти гроші», казали ті ж самі індіанці. Чому ж ми, християни, які маємо повноту Божого Одкровення, поводимося менш відповідально за нехристиян? Чому нехтуємо покликанням бути милосердними, як Отець?