Шукати в цьому блозі

Завантажується...

пʼятниця, 20 травня 2016 р.

Неділя Розслабленого. Роздуми про самотність, нарікання і духовний «розслабон»

  "По тому було свято юдейське, тож Ісус прибув до Єрусалиму. А є в Єрусалимі при Овечих воротах купелеве місце, по-єврейському воно зветься Витесда, що має п'ять критих переходів. Лежала в них сила недужих, сліпих, кривих, усохлих, які чекали, коли то зрушиться вода:  ангел бо Господній сходив час від часу в купелеве місце та й заколочував воду, і хто, отже, перший поринав по тому, як вода заколочувалася, то одужував, -хоч яка б там була його хвороба. Один чоловік там був, що нездужав тридцять і вісім років. Побачив Ісус, що він лежить, а довідавшися, що було воно вже дуже довго, каже до нього: «Бажаєш одужати?» «Не маю нікого, пане, - одрікає йому недужий, - хто б мене, коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль: бо ось тільки я прийду, а вже інший передо мною поринає.» Мовить Ісус до нього: «Устань, візьми ложе твоє і ходи!» Відразу ж і одужав той чоловік, і взяв ложе своє і почав ходити. Був же той день - субота. Юдеї і кажуть до одужалого: «Субота адже ж! Не личить тобі ложе носити!» А той їм у відповідь: «Візьми ложе твоє і ходи, - сказав мені, хто мене оздоровив.»
Кожного разу, коли я читаю Євангеліє у Неділю Розслабленого, розумію його по-іншому. Все Євангеліє від Івана, особливе і багате на богословський зміст. Є безліч різноманітних коментарів та роздумів, зокрема, і на цей уривок. Проте наші різні досвіди, зустрічі, виклики проливають своє світло на той чи інший уривок і він починає світитися іншим світлом своїх граней, як діамант. І взагалі, хто часто читає Боже Слово і над ним роздумує, дивується невичерпним скарбам, захованим у Ньому. Скільки б людина не читала той чи інший уривок Святого Письма, Святий Дух відкриватиме нову грань для розуміння і даватиме нову силу для прийняття написаного, сказаного, прочитаного. Мені зараз 38 років, як тому розслабленому. Тому справді є над чим роздумати.
Дуже важливо, слухаючи Недільне Євангеліє зосередитися на одному-двох реченнях, які ніби врізаються в памʼять, проникають в саме серце, викликають особливі емоції. «Немає нікого, пане…хто б мене коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль…». Чомусь саме ці слова найбільше дотикають мого серця, коли я читаю сьогодні Євангеліє про Розслабленого. Трагедія цього чоловіка, паралізованого і 38 років прикутого до ліжка була невимовною через те, що не було поруч нікого, готового розділити з ним його особисту біду. Самотність – є страшною дійсністю для сучасних людей. Втеча у віртуальний світ, «колекціонування» друзів у соціальних мережах, алкоголізм, наркоманія, азартні ігри – є симптомами цієї духовної хвороби. Кожен з нас виніс з дитинства власну здатність любити чи бути любленим. Проблема в тому, що ми не знаємо, що і кого треба любити, а також чому треба чутися любленими.  Невміння розставити пріоритети всьому тому, що любимо, спричиняє справжні життєві драми. Приклад життя розслабленого чоловіка, якого оздоровив Ісус є яскравою ілюстрацією життя мільйонів людей. Це ті, хто  зациклився на своїй хворобі чи проблемі, не помічаючи життя і людей навколо. Я навіть не впевнений, що той розслаблений когось взагалі про щось просив! Може він, як і багато тих, кого ми знаємо, чуються не вартими попросити про допомогу? Вважають за потрібне страждати, щоб не причиняти нікому незручностей чи проблем? І Христос, який першим вступає в діалог із хворим із одним запитанням, дає нам зрозуміти, як потрібно діяти кожному з нас: вийти назустріч таким людям. «Чи хочеш видужати?» Здається, ніби просте запитання, що вимагає негайної відповіді: «так». Але відповідь чоловіка є іншою. Той чоловік, настільки зациклився на проблемі, що не бачить простого виходу із ситуації. Бог сам навідався до нього, як до народу свого. Хворий не просить про оздоровлення в Лікаря. Він шукає причину своєї хвороби в інших людях: «Немає нікого, пане…хто б мене коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль…» Також причиною того, що він не є здоровим він бачить у тих, хто оздоровився. І мені від цього трохи моторошно, тому-що неодноразово я в житті зустрічалися з такими людьми. Тими, хто у всіх своїх проблемах звинувачував інших: уряд, вчителів, лікарів, священиків, сусідів, батьків, роботодавців та ін. Рот таких людей не закривається, коли зачіпаєш тему зловживання у владі, Церкві та інших суспільних інститутах. Спробуйте заради цікавості сказати на гостині кілька слів, на зразок «що нового у Верховній Раді?»  або « Як там у вас у церкві?». Гучна українська гостина зі сварками, прокльонами, а як постаратися, і з бійками вам забезпечена. Буде що згадати. Підігріті алкоголем розважання на тему, що всі навколо крадуть, брешуть, багатіють, на відміну від них є трохи смішно слухати збоку, особливо, коли знаєш всіх «розслаблених» за столом і їхнє життя. Жінка нарікає на ціну газу, виплачуючи копійки за безглуздими субсидіями і при відкритих вікнах випалюючи свою норму газу. Чоловік нарікає на хабарників, виправдовуючи хабар за поступлення сина чи дочки навіть до звичайного училища. Знайомий нарікає на брак священиків у Великому Пості, щоб не стояти у черзі до сповіді, сповідаючись 1 раз в році. Бабуся нарікає на малу пенсію, а після смерті під матрацом на ліжку знаходять кілька тисяч гривень. Парафіяни скаржаться на малі зарплати, щоб скласти пожертву, а потім шахраї у них виманюють з хати тисячі доларів. Цей список можна продовжувати довго. Можливо це має далеке відношення до самого розслабленого, який лежав біля купелі, але так чи інакше, треба мати сміливість побачити винуватця у своїх проблемах у дзеркалі.

«Не гріши більше, щоб чогось гірше тобі не сталося». Так і хочеться, щоб ці слова почули ті, що вірять в забобони, чарування, вроки, довиться «Битви екстрасенсів». Наш гріх є причиною наших проблем. Не чужий гріх, бажання нам зла збоку, чужа заздрість, а наш особистий гріх. Одна моя родичка дуже переживає, щоб їй чи моїй родині ніхто не заздрив, ніби тим самим викликаються проблеми. Немає нічого про це у Божому Слові! «Господь мій пастир, нічого мені не бракуватиме», каже псалмопівець у 23 Псалмі. Життя на «духовному розслабоні» - це бажання замінити довіру до Бога довірою до оберегів, амулетів, червоних ниток, гороскопів. Набагато простіше є скинути вроки, ніж піти до Сповіді. Набагато легше взяти в руки сонник чи гороскоп, лінуючись прочитати хоч одне речення з Книги Книг. А як просто переконати себе в тому, що твої біди походять від інших людей, а не від тебе самого! І насамкінець, як вигідно переконати себе, що в храмі в неділю зібралися самі фарисеї, а тому краще полежати довше в ліжку, щоб не набратися більше гріхів на Літургії. «Духовний розслабон» є хворобою всіх і кожного у різній мірі. Не раз і себе ловлю на думці, що подібний до того розслабленого, що надто довго розлежався, чекаючи когось чи чогось, що зробить мене здоровим. Взяти своє ложе і піти, означає взяти відповідальність за своє життя. Тобто подорослішати. Парадокс полягає в тому, що чим більше людина дорослішає в духовному житті, тим більше стає дитиною Божою. Ту, про яку якось казав Христос: «Поправді кажу вам: коли не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт, 18,3) 

понеділок, 2 травня 2016 р.

Ціна цього фото-шедевру. Львівський варіант цього фото.

    
Пригадав одну з перших своїх статей при перегляді цього відео  у Фейсбуці та відреагував коментарем на захоплення вчинком львів'ян по відношенні до собаки.  Мене трохи вразило те, що нікого не цікавить байдужість людини, яка знімала на телефон все, що відбувалося на дорозі міста Лева. Оскільки я не зміг знайти цю статтю на власному блозі, публікую її ще раз без змін.                                                                                                                    Вона буде актуальна і зараз.
 На мене сильне враження справило це фото, але ще більше - його історія. Автор цієї фотографії - Кевін Картер - отримав за неї Пулитцерівську премію у 1994 році. У Судані в той час шаленів голод і йому вдалося здалеку зробити фото ледь живої від голоду і обезводнення дитини, до якої підкрадався гриф, відчуваючи  смерть. Це було навесні 1993 року. У травні 1994 року фотограф за велику суму продав фото "Нью-Йорк Таймс", бо тема голоду в Африці була на перших шпальтах газет. А відтак отримав свою "заслужену" премію. Це фото, за опитуваннями репортерів, входить у десятку найбільш вражаючих в історії фотографування. За місяць, в червні 1994 року Кевін Картер покінчує життя самогубством. Причина? Його дуже часто при зустрічах запитували про подальшу долю дитини, а він не знав, що відповісти, бо просто пішов далі, шукаючи вдалого знімка. Коли автору дорікали, чому він не допоміг дитині, він сказав: "Я маю бути вісником, а спасають нехай інші". Але сумління не дало йому спокійно жити. Він міг щось зробити, але не зробив.
До речі, журналісти за багато років знайшли того, хто був на фото. Хлопчик вижив, але юнаком помер від малярії.
Сумна історія, але вчить нас одного: не бути лише вістунами, але робити щось для когось тут і зараз.
На що витратив Кевін свою премію не знаю, але я знаю, кому вона була потрібна тоді найбільше.

вівторок, 26 квітня 2016 р.

Якщо тобі, отче, кричать вслід, це означає одне: ти попереду!

 
Перечитав статтю-лист відомого блогера і "шанувальника"  УГКЦ о. Євгена Заплетнюка до о. Степана Ковалика з приводу його відомої статті . Якби не давні "заслуги" о. Євгена по дискредитації історії, ієрархії та священиків УГКЦ, можна було б подумати і про щирість у його словах і батьківське наставлення до молодого священика. Але я давно зауважив, що ця щирість завжди закінчується там, де піднімаються питання, що стосуються моєї Церкви. Мені дуже, якщо чесно, подобається відчуття гумору о. Євгена. Так, як вміє жартувати він  і тонко "підтролювати" можуть не так багато людей. Ми є навіть друзями у Фейсбуці. Але тут,  не до гумору, коли поважним наставницьким тоном змішують з болотом добре ім'я ревного  і побожного молодого душпастиря, використавши цю нагоду і для звичного діла - дорікання у бік цілої Церкви.  Дивним чином в часі це збіглося в контексті новин про пожвавлення процесу єднання УГКЦ і Харківсько-Полтавською Архиєпархією УАПЦ (о). Може ці новини долили  масла у вогонь цієї апологетичної ревності митрофорного протоієрея, щоб нагадати всій православній Україні, що УГКЦ є таким собі незрозумілим утворенням на релігійній карті України. Так, чи інакше, але тисячі людей зворушив лист о. Степана. Людина, яка читає щиро і неупереджено, розуміє, про що йому йшлося. Мені це нагадало слова Спасителя: "О роде перелюбний та грішний, доки маю бути з вами?" Може хтось вважатиме мене богохульником, але священик, як і Христос, мають ту саму людську природу. Кожен має право на моменти розчарування, коли ревно працюєш, а результат чомусь бариться. Священики не роботи. А молоді священики, які переживають етап становлення, по-різному прощаються із семінарійними рожевими мріями про життя на парафії. Це важко буде зрозуміти о. Євгену, оскільки він закінчив семінарію (не пишу в лапках, щоб не образити) у 19 років, а о. Степан у 25. Кожен має право на те, щоб висловитися і бути почутим. Але помилкою було писати о. Євгену "Не хочу ставити себе в приклад, але лише під час Божественної літургії я набираюсь сили для життя. Думаю, в цьому немає нічого оригінального. Це за мною повторить більшість православних священиків". Ці слова не витримують жодної критики. Більшість православних ієрархів вважають о. Євгена розкольником, а не православним християнином. Більшість православних священиків, на яких він покликається, ніколи і ні за яких обставин не стануть служити з ним Божественну Літургію. І він прекрасно знає чому. Ще одні слова "Чесно скажу, що за всі роки свого служіння, я – самий звичайний православний священик, жодного разу не вважав Таїнство Покаяння «імітацією зустрічі Милосердного Батька та блудного сина» Просто я знаю цілі парафії у УПЦ КП, де це Таїнство є такою імітацією. Як назвати явище, коли священик не вислуховуючи гріхів людей, за звичайних умов дає розрішення з гріхів десяткам людей одночасно? Зрозуміло, що це простіше зробити, ніж годинами висиджувати у сповідальниці, вислуховуючи часом ці "брєдні", про які писав о. Степан. З контексту написаного ясно і недвозначно зрозуміло, що він писав не про своє ставлення до Таїнства Покаяння, як імітації, а про те, як це виглядає з боку "каянника", що не кається. ЦЕ стосується майже всіх закидів. Стилістика написаного має на меті розбудити звичайного християнина з того летаргічного сну, у якому сьогодні перебувають мільйони охрещених осіб. І отець досягнув цієї мети, Стаття дала поштовх до обговорення. І шкода, що таких та подібних статей мало пише православних отців. Адже цей "крик душі молодого священика" відчував в душі кожен добрий священик, просто не кожен про це наважується писати. Я знаю, що означає дістати "порцію словесних стусанів" від моїх спів-братів у священстві. Я знаю, що відчуває священик, коли його слова перекручують в найкращих традиціях Свідків Єгови, вириваючи з контексту окремі фрази і слова. І я хочу повністю і цілковито підтримати о. Степана. "Якщо тобі, отче, кричать вслід, це означає одне: ти попереду". Йти попереду важко, бо ризиковано. Але коли священик боїться йти попереду, він перетворюється на біблійну сіль, яка звітріла. Він перестає бути керманичем для людей. Йому комфортніше бути кермом. Тому пиши, друже. Адже на то він і караван, щоб іти!
 . 

пʼятниця, 22 квітня 2016 р.

Багатотисячні хресні дороги:запитання без відповіді.

Картинки по запросу хресна дорога вулицями
Підходить до завершення благодатний час Великого Посту. Час покаяння, який кожен пережив по своєму, хоч всі мали його провести по-божому. Великої популярності в ці останні кілька років набирають велелюдні хресні ходи на рівні єпархій та парафій. Сторінки соціальних мереж заполонили фото та відео багатотисячних хресних доріг за участю єпископів і сотень священиків. Направду перехоплює дух від кількості наших вірних, що йшли за хрестом у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Стрию та інших катедральних міст Галичини. Проте всіляко намагаюся відмахнутися від думки, що щось є не так в цьому всьому. Не хочу, щоб мене зрозуміли невірно. Я сам організовую 10 років на парафії таку хресну ходу, неодноразово брав участь в них на інших парафіях і буду це робити надалі. Проте є те, що не дає мені спокою. Наша участь у хресній дорозі вимагає чіткого усвідомлення того, що ми є тими, хто супроводжує Ісуса у Його страстях. По-суті, ми в дуже буквальний спосіб сповнюємо те, що означає називатися християнином - "йти за Христом". Мені виглядає, хоча можу і помилятися, що переважна більшість учасників цих багатотисячних хресних ходів не до кінця знають Того, за Ким ідуть і про кого роздумують. Це часто більше нагадує урочистий вхід Спасителя до Єрусалиму у Квітну Неділю ніж події Страсної П'ятниці. У Квітну Неділю Ісуса також оточували сотні,  а може і тисячі людей, які витворили у своїй уяві зовсім інший образ Месії. На жаль, і більшість з нас не знають Христа. Я питаю себе: скільки людей, яких я бачу на фото серед тисяч інших, що йдуть за хрестом можуть за порядком назвати Божі Заповіді? Мене мучить питання: скільки з них приступають щонеділі до Євхаристії? Мені не дає спокою думка про те, що переважна більшість тих чоловіків та жінок не назвуть чотирьох євангелистів і ніколи не тримали в руках Катихизму, А скільки з них знає Символ Віри і чи назве всі сім Святих Тайн? А який відсоток моїх парафіян, що так чисельно взяли участь у цьогорічній хресній дорозі, присвяченій Року Божого Милосердя, назвуть принаймні 2-3 новомученики УГКЦ чи головні гріхи? Я приблизно знаю відповідь, але не на всі свої запитання; і мені від них чомусь стає трошки ніяково і страшно. Ніяково за те, що мало навчаю і проповідую, Страшно через ту відповідальність, яка покладена на нас, душпастирів бути свідками віри. Але також є і сумно за те, що стільки покликаних до нового життя у Таїнстві Хрещення не хочуть бути серед обраних для Царства Божого. Було б дуже цікаво провести якісь статистичні дані про те, наскільки віра в наших вірних є оперта на катехитичні знання. Чому люди їздять на прощі, відпусти, беруть участь у хресних дорогах вулицями міст і сіл, якщо мають в більшості катехитичні знання дитини 3-4 класу? Що змушує людей робити щось, йти за Кимось і слухати Когось, кого ти не маєш бажання більше пізнати? Чому простіше "відмовити" кілька дев'ятниць чи різних вервиць, а боятися взяти в руки Слово Боже і над ним роздумати? Звичайно, що молитва має відігравати ключову роль в духовному житті. Але як можна молитися до того, кого ти не знаєш або знаєш не Того? Мене вразила історія одного священика, якого бабця в дитинстві вчила молитися. І на невинне запитання дитини вона дала йому таку відповідь, яка могла духовно травмувати на все життя. "Чому Ісусик, бабцю, так тримає свою руку?" Бабця не знайшла нічого кращого, як сказати: "То Бозя, яка тебе завжди бачить і пальчиком каже но-но-но, не будь нечемний" Аж набагато пізніше той священик відкрив іншу правду: на образах та іконах Христос благословляє людину, а не погрозливо махає "пальчиком".  Так можна прожити все життя і не знати милосердного Бога. Так можна кожного року ходити на хресну дорогу своїм містом і гніватися на роботі, брати і давати хабарі, робити екологічні гріхи, красти на роботі і жити так, ніби Бог нічого не бачить. Може хресна дорога є способом відвести Христа до місця страти, щоб почати жити так, ніби Його ніколи не було? Чи може це прояв нашого найпотаємнішого інстинкту самозбереження всіх галичан: а що про мене подумають люди? 
Чим більше себе питаю, тим більше виникає запитань. Принаймні для себе постановив робити все, що від мене залежить, щоб мої вірні знали, Того, чиїми слідами йдуть. Щоб не сплутали Його з тим Христом, якого хотів бачити і зустрічав цілий Єрусалим. І не дай Боже, щоб я з ними опинився в натовпі юрби, що кричатиме "Розпни Його, розпни". В цьому, напевно, і полягає місія священика: не повторити вчинок первосвященика Каяфи і не видати людям Христа на розп'яття.

середа, 30 березня 2016 р.

Чи можна слухати музику в піст, або як музика може врятувати життя.

   Це історія про те, що ніколи не можна опускати рук, навіть, коли вона в тебе одна. 
Картинки по запросу пауль витгенштейн
   
Зовсім випадково мені натрапила на очі історія одного музичного твору, який без перебільшення врятував життя видатному піаністу 20 століття Паулю Вітгенштейну. 
   3 березня 2016 року виповнилося рівно 55 років від його смерті. Народився він у Відні 5 листопада 1887 року.  Як музикант, піаніст дебютував у Відні в 1913 році. А вже  наступного року разом із своїми братами був мобілізований до армії, коли розпочалася Перша Світова війна. На війні йому снаряд відірвав праву руку. Проте, він не залишає музику і тренується грати однією, лівою рукою. У 19 ст. існував подібний прецедент, коли з концертами виступав інший видатний піаніст Геза Зічі. 
   Творів для виконання однією рукою не було, хіба що написані з метою вдосконалення техніки однієї з рук. Артист постійно був у депресії і на межі самогубства. У своїх спогадах він сам про це згадував. Кілька композиторів намагалися спеціально для нього написати твори для виконання однією рукою. Проте, він навідріз відмовився їх виконувати, оскільки, як сам згадував, "не розумів цих творів". І ось одного дня, до нього звернувся французький композитор Моріс Равель. Бажаючи відвернути Пауля від суїцидальних думок, він обіцяє написати спеціально для нього твір, з яким він об'їздить цілий світ. Так і сталося. Другий концерт Равеля, що так і називався "Концерт для лівої руки", був написаний у 1930 році. Цей твір зробив Вітгенштейна і самого композитора відомими на цілий світ. Піаніст розпочав нове життя, почав допомагати вдосконалювати техніки гри однією рукою іншим музикантам, займається викладацькою діяльністю в Америці. За три роки до смерті, у 1958 році йому було присвоєне звання доктора музики.
   Ця історія вразила мене, бо вкотре доводить про силу, яку має музика в житті людини. Пауль не опустив своєї єдиної руки, радше йому не дав цього зробити Моріс Равель. Напевно біля нас також є люди, які потребують нас, щоб повернути їм жагу до життя. "Засмученого потішити" - діло милосердя для душі, яке ми повинні робити тим, кого знаємо. І якщо для цього надається музика, даруймо її.
А тепер щодо Великого Посту.  Так, таку та іншу музику можна слухати в піст.



середа, 24 лютого 2016 р.

Спорт і християнство. Питання перше: "Чи можна християнину вживати спортивне харчування"

Картинки по запросу спортивне харчування 
"І коли хтось бореться, то не отримує вінка, якщо не бореться законно".(ІІ Тим 2,5)

 Сів писати одне, а довелося писати про інше. Причиною стало приватне запитання в одній із соціальних мереж, яке звучало так «Чи можна християнину вживати спортивне харчування». Знаєте, якщо хтось вирішив порадитися про щось із священиком, вже не так погано. Те, що ця людина займається спортом – взагалі класно. А те, що він чи вона в молодому віці задумується над небезпеками для своєї віри – взагалі важко описати словами. Є певні здогадки, чому саме мені задали таке запитання. І я радію  можливості щось сказати на цю тему тим, кому вона цікава і актуальна. Тому більше писатиму від себе особисто, щоб розпочати дискусію щодо християнського погляду на різні аспекти спорту. Це буде цикл статей, спрямованих на те, щоб віднайти відповіді на виклики, які чекають на християн в різних видах спорту і небезпеки для нашої віри.
Питання спортивного харчування часом безпідставно підмінюють питанням про спортивну фармакологію. Не скажу, що є великим знавцем з дієтології чи спеціалістом по стимуляторах, але колишній семінарійний досвід  заняття культуризмом і гори спеціалізованої літератури сформували свою особисту думку, яка, переконаний буде дуже неоднозначно сприйнята. Почнімо з найлегшого. У всіх видах спорту, якими займається християнин, він повинен керуватися дуже простим принципом «Не нашкодь». Спорт не має приносити шкоду для здоров’я: свого і ближнього. Ризики – це інша тема розмови. Але метою заняття спортом є перш за все тілесне і духовне здоров’я. Я також не зачіпатиму тут теми професійного спорту, де все ще більше неоднозначно. Але погодьтеся, що у порівнянні із загалом тих, хто полюбляють займатися спортом, професійних спортсменів не є так і багато. Виклики і ризики перед професіоналами стоять набагато більші. (можна вжити тут і звичне для християн слово «спокуси») Якщо ми говоримо про харчування для спортсмена, то воно є одним з ключових факторів успіху і покращення силових, швидкісних і якісних показників. Не писатиму тривіальних речей про важливість білків, жирів, вуглеводів та вітамінів, вживання свіжої та екологічної їжі. Напевне більшість хвилює питання про додаткове, т.зв "спортивне харчування". На сьогодні вибір його величезний. Чи не є порушенням принципу «не зашкодь» вживання того самого протеїну, енергетиків, амінокислот, креатину, біологічно-активних добавок і десятки видів ноу-хау у вигляді таблеток, капсул, рідини та порошків? Скажу зразу: у всіх тих випадках ми можемо більше зашкодити власній кишені, ніж здоров’ю. Вживання спортивного харчування не є шкідливим і справді може додати інтенсивності тренувань і видимих результатів тренувань. Але на сьогодні вони є досить дорогим задоволенням. Тут у всьому має бути міра. Протеїн (білок) та амінокислоти, які являють собою розщеплений на ланцюжки білок (пояснюю дуже спрощено), є будівельним матеріалом наших м’язів і клітин. Якщо хтось важко тренується, йому для організму потрібно набагато більше їсти, щоб отримати потрібну порцію білка за один прийом їжі. Тому не є гріхом придбати той чи інший вид протеїну, який ніколи не може замінити їжу, а є лише додатковою підпиткою нашого організму. Протеїнові коктейлі чи батончики зі спокійною совістю можуть використовувати не лише спортсмени, а й ті, хто кожного дня переживає великі фізичні та інтелектуальні навантаження. Щодо енергетичних сумішей тзв. "гейнерів", покликаних додати енергію та силу для тренувань, вони з легкістю можуть перетворюватися в жир, якщо ми вчасно «не спалили» тих калорій, які ми додали до калорій із звичної їжі. Отже тут є потенційна небезпека, але не така страшна, як її описують. З біо-добавками все є набагато складніше. Це різного роду вітаміни, витяжки з лікарських рослин, мінерали і багато іншого, ефект вживання яких є дуже перебільшеним. Натомість шкоду для організму вони можуть принести однозначно тоді, коли їх вживають бездумно, не порадившись із спеціалістами. Окрім вітамінів та мінералів я б радив відкинути те, у чому ми не певні на 100%. І то скептично раджу поставитися до тих, хто радить вживати окремі вітаміни у дози, що більш, ніж вдвічі перевищують денну норму вживання.
З фармакологією все набагато складніше. Для християн спокус тут є набагато більше. Пов’язані вони насамперед із духовною проблемою, коли людина хоче здобути результати «малою кров’ю», тобто не докладаючи особливих зусиль. Всі ці анаболічні стероїди, гормональні препарати і найгірше, що може бути – елементи пластичної хірургії – у разі безконтрольного вживання не просто можуть принести шкоду для організму, але несуть загрозу життю. Я не помилився, вживаючи слово «безконтрольного». На мою думку, існує можливість вживання оральних препаратів чи ін’єкцій без шкоди для здоров’я, коли все робиться «з головою». Багатьом хворим лікарі призначають такі препарати для віднови від травм, опіків і хворіб, які несуть загальне виснаження організму. Я не вникатиму у мехінізми дії таких препаратів, але все зводиться до того, що організм стимулюється ззовні задля впливу на посилений виробіток окремих гормонів. При тому, що я є прихильником «натурального» спорту, я не вважаю, що грішить той, який приймає такі препарати, які не залишають по собі побічних ефектів і не містять виразної заборони їх вживання у конкретному виді спорту. Це і називається «думати головою». На першому місці має бути самоосвіта. Далі – спортивна дієта.  Далі – важкі тренування. Далі – відпочинок (можливо це і на першому місці). І коли всі ці етапи пройдені – тільки тоді для росту результатів можна думати про фармакологію. Так, вона є допінгом. Ним є і повітря, і вода, і їжа. Але на відміну від них, спортивна фармакологія є дуже неоднорідна. Є і справді зовсім нешкідливі препарати. Є такі, які несуть певні ризики. А є і «важка артилерія», що призводить до невідворотних змін в організмі або смерті. 
Тому, звертаюся до батьків, не панікуйте, коли ви у сумці знайшли банку з написом де фігурують слова "protein", creatine", "amino" , "BCAA" "gainer" та ін. Насторожити мають різні таблетки та капсули для ін'єкцій. Якщо вашому чаду немає ще і 20-ти років, раджу провести серйозну роз'яснювальну розмову з метою заборони вживання цих стимуляторів. Адже молодий організм прекрасно може самостійно справлятися з тим, чого від нього очікують. Потрібно дати зрозуміти, що Бог всіляко сприяє тим, хто працюють в поті чола над собою. Заняття спортом, певний режим, самоосвіта і подолання труднощів - виховують людину із сильною волею, що в свою чергу матиме позитивний вплив і на духовне життя. Адже найкращий спортсмен є той, хто вірить у Бога. У кого Бог завжди має перше місце на п'єдесталі серця 


PS

У мене ніколи не було у сповіді тих, хто сповідалися через нечесні результати у спорті. Але такі гріхи є точно і не в одного.
1. Чи не завдав шкоди для свого організму надважкими тренуваннями, браком відпочинку чи фармакологією?
2.   Чи не піддався спокусі нечесного зиску, обдурюючи іншого і продаючи шкідливі ліки чи фальсифікат?
3.      Чи не витрачав гроші на модні дієти чи ліки, бажаючи собі легкого життя.
4.     Чи був чесним на змаганнях, не гордився, не ображав і не принижував іншого
5.      Чи не поставив спорт і результати на перше місце перед Богом у своєму житті, занедбавши молитву та діла милосердя.

6.      Чи дав добру пораду іншому, не обдурював і не намовляв до гріха?
7. Чи не приховував вживання стимуляторів у тому з видів спорту, де діє чітка заборона їх вживання для тренувань чи змагань.

середа, 10 лютого 2016 р.

Обережно: церковні секти! Про важливе простими словами.


  Ніколи не перестаєш дивуватися людям. Те, як сотні людей можуть перетворитися у біомасу завдяки вмілій маніпуляції провідника, часом просто вражає. Не буду писати про приклади сект у звичній для нас інтерпритації. Дуже цікавим є явищем секти в Церкві, єпархії, деканаті, парафії. Може це звучить надто незвично, але інакше це назвати не можна. Люди, які не хочуть чути аргументів, закривають вуха, щоб не почути правду, не бачать очевидних речей і живуть ілюзією про ідеального священика, є потенційними сектантами.
    Напевно у кожній єпархії є ті, яких люди і вони самі себе називають священиками. Для адептів такої особи зовсім байдуже, що Церква устами єпископа не вважає його священиком, а часом і взагалі позбавляє статуса члена Церкви. Є кілька фактів, які допоможуть людям, що не до кінця втратили здатності думати, зробити певні очевидні висновки. Хоча, є певні сумніви щодо того, що ті, яких ця стаття стосується, взагалі її зможуть дочитати до кінця. Це радше стаття на випередження, утримання нас від кроків, які можуть коштувати нам спасіння. Я не входитиму в юридичні тонкощі, а спробую, як я люблю казати, “на хлопський розум” роз’яснити деякі важливі речі.
     На сам початок, потрібно зрозуміти, що силою факту хрещення в ім’я Пресвятої Тройці, кожен з нас, християн, стає членом особливої спільноти людей, яка має свою назву – “Церква”. Більше того, кожна охрещена людина має особливий духовний зв’язок із тією малою спільнотою Церкви, яка має назву “парафія”. Кожна парафія є очолювана особою, яка має призначення для духовної опіки парафією. Особа, яка призначає називається “єпископ”.А той, кому є довірено опікуватися парафією від імені єпископа, називається “священик”. Кожної Служби Божої та в часі інших богослужінь, священик згадує свого єпископа, як знак вірності тій присязі, яку він давав при висвяченні в сан священика і вираженням духовного зв’язку із Архиєреєм. Є такі “парафії”, які є узурповані  людьми, що називають себе священиками.  Коли священик на Літургії не згадує єпископа, митрополита і Патріарха, це є першим для вас тривожним дзвіночком. Ви є членом не парафії і промовляє до вас особа, яка не має повноважень не те що проповідувати, а й служити Літургію та сповняти треби.Часом буває так, що священик згадує церковну ієрархію, але з амвона або поза стінами храму настроює людей проти церковної ієрархії, є як мінімум лукавим, а насправді звичайнісіньким брехуном та маніпулятором. І не дивіться на його регалії, мнимі заслуги, як от будівництво храму, довголітнє служіння у конкретній громаді. Ці речі не мають нічого спільного із підставами для самоуправства і присвоєння собі духовної влади над паствою.
        Підемо ділі. Вас має насторожити той факт, що до вашої Церкви не приїжджають на богослужіння інші священики, які є на сусідніх парафіях. Ви можете не знати про церковні кари нічого, але те, що на храмовий празник у вас немає священиків із сусідніх парафіяльних спільнот, це повинно служити ще однією пересторогою. Часом на молитві є інші священики, але ви їх не знаєте і самі вони не мають своїх парафій. Це є також зайвим свідоцтвом того, що ви молитеся не там і не з тими.
            Важливим аргументом для вас особисто має служити факт офіційної думки єпископа, що має всю повноту влади у довіреній йому єпархії. Ця думка виражається у церковних документах, які читаються по інших парафіях, розміщені на офіційному єпархіальному сайті чи висловлюється офіційними та компетентними представниками єпархіального управління. Часом це є найскладніше, позбутися негативу, який виливається з уст того, кого ви вважаєте новітнім мучеником через “свавілля єпископа” і тверезо оцінити всю ситуація. А вона полягає в тому, що Церква не має демократичного устрою, який повинна мати держава. Устрій Церкви є прописаний церковними правовими документами і поважається з боку світської влади. Це означає, що священик або визнає церковне право, або просто не може сповняти своїх священичих функцій. Візьмемо до прикладу Святу Тайну Миропомазання. Її отримує кожен, відразу після Хрещення. Матерією цієї Святої Тайни є особлива речовина, яку називають “миром”. Миро виготовляється в часі особливого богослужіння у Страсний Четвер і очолює це богослужіння Глава Церкви. Він передає зварене миро для кожного єпископа своєї Церкви, а ті передають для парафій. Це є таким особливим виявом духовного звя’зку всієї повноти церковної спільноти. Якщо ваш священик не поминає свою церковну ієрархію, відмовляється визнавати рішення єпископа і Церковного трибуналу, звідки він візьме цю речовину – освячене миро? Вкраде у іншого священика, зварить самостійно, використовуватиме кілька років одне і те ж?  А як щодо інших Святих Тайн? У нашій Церкві її вділяє священик, а не той, кого вважають священиком. Люди, які незважаючи на рішення єпископа наважуються отримати шлюб через руки людини, яка є самозванцем, повинні знати про неважність його укладання. Це так, якби вони взагалі жили без шлюбу.
          Спільнота людей, які взяли курс на відокремлення від повноти Церкви, так чи інакше приречена на духовну деградацію. І навіть, якщо комусь ваш пастир виглядає харизматичною та обдарованою особою, людиною несправедливо переслідуваною і тим, який потребує вашого співчуття, це не є причиною втрачати розум і оглянутися навколо. Спробувати трохи відсторонено подивитися на всю ситуацію і відкинути всілякі емоції. Чи не стала ваша спільнота чимось на зразок секти, яка має свого гуру у священичих ризах. Гуру, який не любить каверзних запитань, гуру, якому дозволено орудувати коштами, бути випившим. Гуру, від якого часом відвертається сім’я або його сім’я відвертається від інших священичих сімей. Гуру, який солодкаво згадує церковну ієрархію, відмовляючись визнавати над собою всяку владу. Гуру, який має своїх депутатів, суддів та інших “сочуствующих”. Спробуйте також відсторонено подивитися на тих, хто моляться поруч. Як часто вони їздять на прощі, приступаючи до святих Тайн через руки інших священиків? Як часто вони беруть участь у храмових празниках на інших парафіях? Як часто з їхніх уст звучить фраза “Та всі вони однакові”, “дивіться як вони жирують”, “всі священики грошолюби” “ніхто не є таким, як наш отець”. Якщо це не є для вас ні дзвоном, ні дзвіночком, то вітаю вас: Ви належите до мнимої парафії, а радше секти.