Шукати в цьому блозі

субота, 11 лютого 2017 р.

Про блуд, або як досягти цілі.


Неділя блудного сина має дуже повчальне євангельське читання, а саме притчу про сина, якого звемо "блудним". Найперше значення такого означення стосується розпусного життя, яке той син проводив поза домом мвого батька. Гріх розпусти звемо блудом. 
Але інше значення слово "блудний" стосується гріха. Гріх, грецькою "гамартіа", означає щось, що не досягає цілі. Коли ми грішимо, ми насправді блукаємо, не маючи змоги досягнути цілі життя, поєднання з Господом Богом. Неодноразово у нас траплялися ситуації, коли ми казали про блуд, який нас вчепився. Зазвичай ми так кажемо тоді, коли обираємо неправильний шлях, блукаємо в лісі чи хитросплетінні доріг на транспортних розв'язках. Найчастіше, ми по кілька разів виходимо на те саме місце чи виїжджаємо на ту саму дорогу, не розуміючи як таке може статися, якщо ми ніби робимо все правильно. Перемогти той блуд найпростіше, коли є можливість спитатися в когось поради. Коли немає можливості, потрібно просто повернутися до того місця, звідки ми почали рух в неправильному напрямку. Якщо ми не можемо повернутися до цього місця, то просто обираємо протилежний шлях тому, яким ми рухалися до цього, поки не виййдемо до якоїсь дороги, потічка  чи річки. Йдучи вниз чи по течії, ми обов'язково вийдемо до людей. 
Я не  ставлю за мету дати лайфхак з виживання. Радше наведу певні аналогії до подолання "блуду" в духовному житті на прикладі притчі про блудного сина.
 Рано чи пізно всі ми виходимо з дому, щоб розпочати власну життєву подорож. Хтось чекає не дочекається такого моменту, щоб це зробити. Блудний син не просто хотів жити власним життям. Він хотів життя без участі у ньому його батька. Це є ключовою проблемою в його рішенні. Бо покинути отчий дім є чимось нормальним. Покинути Отця таким не є. Мати бажання створити свій дім, свою родину є зрілим і правильним рішенням. Але розірвати стосунок з родиною, спалити за собою мости і відкинути Того, хто дарував нам життя межує із безумством. Початок блуду, це переоцінка власних сил і можливостей. Самовпевненість, пиха, що частково є синонімами гордості, характеризують кожного, хто вирішує покинути Отчий Дім і вирушити в самостійну подорож, розтринькуючи  життєві сили. Іллюзія свободи дуже п'янить людину, вчиняє її нездатною сприймати дійсність і, як наслідок, людина починає блудити, блукати, грішити. Дехто може все життя перебувати в такій подорожі, ніколи не задумуючись над собою і власною дорогою. Але в більшості, переконаний, наставав момент, коли приходила думка: чи я йду вірною дорогою. Це дуже особливі моменти. Я б назвав їх "ключовими", бо містять в собі той ключик, що відкриває двері зсередини. Двері, в які хтось постійно і дуже наполегливо стукає ззовні. Чудово, якщо поруч є хтось, хто може направити людину в правильному напрямку. Це можуть бути дуже близькі нам люди: чоловік, дружина, діти, друзі. А може це бути незнайомий священик, катехит або просто глибоко віруюча людина. Щоправда, як в житті є випадки, що нам можуть вказати неправильний напрямок, так є і в духовному житті. Вовки в овечих шкурах під видом різних гуру, наставників, проповідників, духовних вчителів тут і поруч, коли бачать такого неофіта на роздоріжжі. Буває так, що блуд тоді "чіпається"  з новою силою. У випадку з блудним сином із притчі, йому було простіше. Він просто пригадав собі, як йому було добре в батька. В багатьох заблуканих людей немає такого досвіду. Тому дуже важливою є поруч присутність інших, що мають і переживають такий досвід. Християнство є дуже світлою та радісною релігією! Якщо ми не покидали Отчого Дому, це має бути видно по нас ззовні. Усмішка і блиск в очах часом можуть промовляти голосніше слів та справ. Ніколи не можна забувати істину: сумний християнин, сумнівний християнин.
У  стихирах Вечірні та Утрені у неділю Блудного сина  багато співається про розтрату блудним сином всіх дарів, які йому були даровані. Людей, які заблукали і перебувають в блуді часто характеризує це тринькання часу, талантів, здібностей і взагалі, життя. Нешанобливе ставлення до всього творіння, невдяка за матеріальна блага, здоров'я. Той, хто грішить тяжким гріхом, розтратив Божу благодать, позбувся спокою і щастя, замінивши його різними  сурогатами. Грішне життя позбавляє людину бачення очевидних речей. У випадку блудного сина, він усвідомив свій стан лише тоді, коли побачив себе на одному рівні зі свиньми. Жалюгідний кінець блукання і витрачання, що разом робили іллюзію свободи. Справжня свобода не потребує доведення, бо вона є свободою від гріха, а не свавіллям. Коли ми чинемо, що хочемо, то просто ходимо по колу, дивуючись тому, що вийти самотужки з цього блуду є неможливо. Отчі обійми є розірванням того кола і кінцем блукання. В цих обіймах відновлюється синівство. В цьому перстні, дається влада над своїм життям і правдива свобода. Кожне повернення додому, де нас чекають, нагадує нам хто ми, дарує радість і спокій. Всі спогади про блукання відходять на другий план. Бо на перший план виходить спілкування і споглядання. Вітаю, ви досягли цілі!

субота, 4 лютого 2017 р.

А чи може сміття бути тестом на наше християнство?


Соціальні мережі вкотре першими реагують на гострі проблеми та виклики, які щоразу виникають в українському суспільстві. Після теми Авдіївки, що сьогодні є українськими Термопілами, дуже актуальною є інша тема, а саме тема вивозу "львівського сміття". Відбувся своєрідний парад всіх міст області, які дружно вустами мешканців і стукотом клавіатур комп'ютерів висловили свої протести з можливості прийняти горезвісне сміття з міста Лева. Я свою думку висловив не раз з цього приводу і на форумах Новояворівська, Нового-Роздолу, Львова, а тепер і м. Стрия. Моя думка має дуже мало прихильників, бо йде всупереч загального мейнстріму: "нехай собі Львів мастить сам собі голову з тим сміттям". Вперше ясно я усвідомив проблему, коли побачив кілька тон сміття за 200 м від входу до Музею народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького  (в народі Шевченківського Гаю). Ми їздили туди з парафіяльною молоддю і дітьми в січні цього року. Я був шокований побаченим і зрозумів всю гостроту проблеми. Ми, мешканці Львівської області маємо допомогти Львову впоратися з сміттям. Це політична проблема і всі це чудово розуміють. Але мільйонне місто, у якому навчаються, приїздять на закупи і працюють тисячі, якщо не сотні тисяч мешканців міст і сіл області опинилося на межі екологічної катастрофи. Якщо в сусіда горить хата, пожежу гасять всім селом. Після того, як пожежу погасили і врятували мешканців та майно, розбираються хто в чому винен.  Вся Львівська область на період 1-2 роки може допомогти зі складуванням сміття. Поки не збудують сміттєпереробного заводу, звісно. Не можна це робити безкінечно. Треба укласти меморандум про співпрацю, визначити строки і всім містам області, де є сміттєзвалища прийняти на цей період "львівське" сміття, яке насправді наполовину складається зі сміття, що спродукували не львів'яни, а туристи і мешканці області. Скажу ще одну непопулярну думку. Мені навіть трохи соромно за людей, які цю ситуацію намагаються використати для здобуття політичних дивідентів. Знаю цих людей, як християн. Але тут, де потрібно керуватися словами Христа, які є у 5 главі євангелія від Матея (хто не полінується, відкриє), керуються власними шкурними інтересами. Активізувалися люди на місцях, які чуються відповідальними за своє місто. І це не може не тішити. Але чому така мала активність тих активістів в організації та навчання роздільного сортування сміття? Де проекти, де іновації, де рішення Міських рад про обов'язкове сортування сміття? Всі кажуть про сморід, але всім чомусь подобається дихати димом підпалених полів і узбіч доріг на весні та восени? Де активна позиція громади, де протести? Де вимога побудови у себе в місті принаймні лінію із сортування сміття, на якому навіть можна чесно заробити. Де карні справи, протести за кришування нечесного бізнесу на смітті у себе в місті, який  найчастіше ведуть роми (цигани), даючи відкати чиновникам, а не податки державі? Ми в першу чергу християни. А звідси і має з'явитися якесь бажання допомогти виправити ситуацію, в яку не по своїй волі попали наші ближні. Ми українці, вкінці кінців. На Майдані ми всі разом показали свою єдність. Явище, яке не мало аналогів в новітній українській історії, коли на невеликому клаптику Київської землі всі чулися одним народом. Що з нами сталося за ці кілька років? Де подівся дух братерства, хто забрав у нас солідарність із ближніми? Що сталося з нашим гаслом "Єдина країна"? І найголовніше, куди ми заховали своє християнство в закликах "подбаймо за себе і за своїх дітей". Я не маю нічого проти власних дітей, але коли є можливість допомогти іншим дітям, чому б цього не зробити? Перед кожним з нас часто стоїть вибір: власний добробут і піклування про іншого. Сьогодні маємо чудову можливість пройти або провалити тест не лише на наше християнство, але і тест на людськість. 

неділя, 29 січня 2017 р.

Він дорого заплатив за зустріч з Ісусом


                                                                     
Особа митаря Закхея, про яку йдеться в євангельському уривку цієї неділі, яка носить його ім'я, є дуже неординарною. Він все зробив, щоб знайти Ісуса, а виявилося, це його шукав і знайшов Ісус. Він виліз на дерево, прийнявши власне рішення,  але злазить з дерева через рішення Ісуса бути в його домі. Ісус приходить до дому гріха, а виходить з дому спасіння. Починає розмову з грішником, а прощається з "сином Авраама". Зустріч з Богом ні для кого не проходить безслідно. Всі ми платимо за неї якусь ціну. Закхей заплатив тим, чого мав вдосталь. Те саме і з нами. Якщо в нас вдосталь часу, ми платимо часом. Якщо вдосталь любові, любов'ю, якщо в нас вдосталь талантів, можна і ними розрахуватися. В тому домі у Єрихоні сталося одне з найбільших чудес, яке можна поставити в один ряд з воскресінням померлих. Правдиве навернення. Для мене це більше чудо, ніж помноження хлібів у пустелі чи ходіння по воді. І як тоді, так і сьогодні є безліч людей, які не хочуть такого Бога, що шукає за грішником. Набагато легше вірити в Бога, що любить "чемних" і карає "нечемних". "Кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником,що кається,ніж над дев'ятдесят дев'ятьма праведниками,що їм не треба покаяння." (Лк. 15 : 7 ). Кожен  священик може навести чимало прикладів з власного життя, коли його переповнювала якась надприродня радість коли навертається грішник на його парафії. Від цього на Небі велика радість. Можна лише уявити радість на Небі, коли навертається сам священик. Звучить дивно, але так також буває. Як було б чудово, якби кожна наша зустріч з Ісусом на Літургії завершувалася б таким покаянням, як у Закхея. Але для цього потрібне мати принаймні таке сильне бажання зустрітися з Ним, яке мав Закхей. А так буває не часто. А може ми просто не хочемо нічого міняти? Може ми не хочемо нічим ділитися? Може ми не готові платити таку високу ціну за цю зустріч, яку заплатив голова над митарями?

неділя, 22 січня 2017 р.

Іван Хреститель, монети і цвіркун.

Один чоловік товаришував із індіанцем. Не один раз бував в нього вдома. І одного разу індіанець відгукнувся на запрошення поїхати в гості до свого товариша. Він ніколи не був в мегаполісі, однак, прогулюючися центральною  вулицею індіанець раптом зупинився і завмер. "Я чую цвіркуна, він десь тут цвіркоче поблизу!". Його товариш з міста розсміявся: "Ти не можеш його чути, тут найбільш шумна вулиця в цілому місті, навколо чути шум транспорту, ходять сотні людей!" Однак той його вже не слухав, знайшов за десяток метрів від них невеличку клумбу і показав того цвіркуна. "Бачиш, все таки я почув його!" На велике здивування друга, він попросив висипати пригоршню дрібних монет на тротуар. На дзвінкий звук монет, що розсипалися люди здалеку повертали голову і вдивлялися в те, що відбувається. "Бачиш, сказав індіанець, все залежить від того, на що настроєний наш слух!" І очі його загорілися особливим блиском.
Особа Івана Хрестителя є надзвичайно важливою в історії спасіння. Він є найбільшим з усіх, народжених від жінки, як сказав про нього Спаситель. Він, будучи недостойним розв'язати ремінця сандалей Ісуса стається Його Хрестителем і предтечею. Як серед сотень тих, хто прийшов до нього прийняти хрещення, він пізнав Месію? Його увага серця була звернена до Нього. Інші пророки пророкували прихід Месії, не маючи змоги самим його узріти. Іван Хреститель є найбільшим серед пророків, бо вказав на Месію і говорив до Нього. Наш слух часто звернений до різних речей, людей, подій. Слух християнина завжди звернений до Христа. І не лише слух, а й усі почуття. Він є сенсом нашого існування і присутній поруч. Навколишній шум світу намагається заглушити Його голос "Покайтеся, бо Царство Небесне близько!" Близько, поряд, поруч, тут, поблизу, неподалік, по сусідстві, якщо хочете. "І Царству Його не буде кінця". Царство Його не від цього світу. Для кого звук монет є чутнішим Його голосу, той не пізнає Христа, як Іван Хреститель. Лише покаяння може дарувати нам особливу здатність такого слухання, який зветься молитвою.  

четвер, 19 січня 2017 р.

Чому варто купатися на Богоявлення


Шкода, що чимало моїх друзів та знайомих повелися на статтю священика Євгена Заплетнюка з подібною назвою "Чому НЕ варто купатися на Богоявлення". Прикро, коли хтось роздуває проблему там, де її немає і близько. Ще й смішно, коли намагаються робити це з таким завзяттям, ніби справді йдеться про втрату віри. Серед нас справді багато забобонних людей. Вони їздять з нами в одному транспорті. Чи маю я відмовитися від нього, бо ним користуються вони? Легковірних людей ще більше. Але чи маю я не ходити до басейну, бо й вони туди ходять? Я купаюся взимку на ріці лише один раз. На Богоявлення. Чи це додає чи заміняє мені віру? Звичайно, ні. По-перше, це можливість випробувати свій характер. Так, це не приносить мені якогось задоволення. Радше незручності. Але такі ж самі незручності я відчуваю тоді, коли заставляю себе піти на тренування чи просто встати раніше звичайного. По-друге, це гарна розвага. Я роблю щось один раз в році. І роблю це разом з моїми парафіянами та друзями. По-третє, це справді здорово. На другий день після купання я відвідую своїх парафіян з Йорданською водою. За ці 5 років я не знав жодного випадку, щоб хтось захворів. Навпаки, хворі були дехто з тих, хто не купався. Кого не питаю, ніхто не може мені назвати і трьох людей, хто б дістав обмороження чи запалення легень. Напевно о. Євген може назвати такі випадки. Але навіть він погодиться, що частка хворих є більшою серед тих, хто не купаються на Йордан. По-четверте, до купання ніхто нікого не змушує. Я ще не зустрів нікого, хто б пошкодував про те, що купався цього дня. Натомість назву десятки осіб, хто шкодує, що не брав участі в йорданському купанні. Примішувати сюди щось поганське є взагалі якоюсь манією. Воно таке ж поганське, як і коляда, щедрування, вінчування, гаївки тощо. Ні я ні мої однодумці не очікують від йорданської води і занурення в неї обмиття з гріхів. Максимум - це здоров'я тіла. І якщо людина занурюється справді з щирою вірою та довірою до Бога, це не є ніякою "зневагою святині", як пише о. Євген. Навпаки, формуючи свій характер, людина формує духа. Сильна духом людина здатна йти проти течії і триматися правди. Цього року я купався в підряснику. І не через маразматичні звинувачення в "ексгібіціонізмі" о. Заплетнюка. Просто зробив щось, не так як завжди. Як буде наступного року не знаю. Але спробую скупатися ще раз. Бо стаття о. Євгена лише укріпила мене в думці, що я все роблю правильно. 

Конкурс на наймертвішу парафію

Може тут було б доречно великими літерами написати: "Оголошується конкурс". Але він не такий як всі.  Кожен конкурс має свої особливості. Особливість цього полягає в тому, що мені дуже цікаво побачити реакцію наших вірних на свою власну парафію. Сьогодні в УГКЦ багато говориться і пишеться про "живу парафію". Курс на оживлення парафій, який взяла наша Церква є дуже правильний і своєчасний. Але складно є говорити про живу парафію без категорій порівняння. Не може бути цілковито мертвої парафії. Вона є місцем зустрічі з живим Богом, просто цю зустріч ігнорують. Можна констатувати про брак життя на парафії, але закинути брак життя Богові є безумством. Господь є живим в самій мертвій парафії. 
Отже, я тут опишу одну парафію. Якщо цілковито такою, або принаймні на 90% подібною до описаної є парафія, до якої ви належите, можете анонімно,  або привселюдно її назвати. Мені дуже цікаво, по-перше, чи хтось назве парафію, з якої я буду вести опис. А по-друге, нашим владикам буде цікаво почути думки людей. Якщо якесь місто, село чи селище виринатиме в коментах найчастіше, це буде певним показником стану, яким описують пацієнта: вона швидше мертва, ніж жива. 
Отже: ця парафія належить до Української Греко-Католицької Церкви. Вона, ця парафія, була не завжди такою, якою стала зараз. Старші люди, або фотографії не дадуть збрехати. Колись парафія подавала ознаки життя. Різноманітні культурно-мистецькі заходи, прощі, поїздки, велася катехизація. Сьогодні цього  і половини немає. Приготування дітей до Першої Сповіді та Причастя є простою формальністю, займає заледве кілька тижнів і полягає у сухому переповіданні побожних байок. Про катехизацію не йдеться тут взагалі. Ні спільнот, ні зустрічей, ні гуртків - нічого. На Літургії в неділю та свята приходить від п'яти до десяти відсотків дітей і молоді. Середнє і старше покоління характеризує цифра 10-20%. У храмі людям нудно. Монотонний та нецікавий спів хору, казанє замість проповіді і до 5% з присутніх приступають до Святого Причастя. Парафіяни взагалі не знають фінансової картини на парафії. Інформація про це за сімома печатями в голові отця або кількох наближених осіб. Звідси суцільна недовіра до всього, що має відношення до пароха. Його просто бояться. Ніхто не хоче почути своє прізвище з амвону як того, хто надто піднімає свою голову. Останнім часом всі починають зауважувати дивну тенденцію. На парафію націлено направили свою увагу численні сектанти. Дивна річ: ті, хто колись були ревними парафіянами або їхні діти зараз є активними членами протестанських спільнот і сектантських груп. Їхня активність на парафії починає перевершувати активність парафії. Концерти,  вивчення Біблії, харитативна діяльність є в них, а не на парафії. Всіх це обурює, але, як на мене, добре, що це взагалі хтось робить там, в тому населеному пункті. 
Є ще деякі "підказки". На вулиці тут часто можна зустріти людей з червоними нитками на зап'ясті. Всі знають як і навіщо "скидати вроки", зливати віск і т.д. Це нікому не заважає називати себе християнами і хреститися біля темного, похмурого, неосвітленого храму. Про храм, окрема розмова. Скажу лише, що він не є центром громадського життя того села, міста, селища. Так, всі помічають, що будівля храму не є вже такою і жалюгідною. Але явно за можливостями не дотягує до 21 століття. Що ще? Коли виїжджаєш з тої парафії, то в серці завжди є якийсь осад. Осад після розмов. Всі шукають оправдання, чому так є на парафії. Винуватять всіх, але не себе. Ніхто не хоче брати частину відповідальності за парафію на себе. Велика вулиця може не назбирати і трьох людей, які б пішли колядувати на храм. А може просто ніхто не знає, куди витрачаються гроші парафії? Тут не почуєте коляди на вулиці чи в транспорті. Бо люди "чорніше чорної землі", як писав Кобзар. Хтось думає, що це від безвиході. А я впевнений, що в браку Божественної Благодаті. Якщо переважна більшість мешканців є невоцерковленими людьми, то пора провести тут принаймні місії. Але тут такого слова не чули, або чули давно. Давно не чули слів "реколекції", "євангелізація", "чування". А при згадці слова "владика" починають себе дивно поводити. Про нього чують з амвону, але не завжди щось добре. Швидше в контексті слова "катедратик", що для багатьох після пояснень отця-пароха асоціюється із словом "рекет". 
Більше підказок давати не буду. Щоб важче було відгадувати. 
Я з нетерпінням очікую цікавих думок від людей, які впізнають в описі свою парафію або себе. Ще більш цікаво буде почути "справедливе обурення" своїх співбратів у священстві. Більшість промовчать і добре зроблять. Але може знайдуться ті, хто признаються у вбивстві? Вбивстві своєї парафії