Чи ми нічого не забули, прямуючи до фінішу Великого Посту?

У всього, крім Бога є початок і кінець, свій старт та фініш. Ніби ще нещодавно ми з трепетом та нетерпінням очікували початку Великого Посту. Складали плани, хтось, навіть дієти, творили власні постанови, яких повинні дотримуватися в цьому благодатному часі, сподівалися на великі плоди покаяння та якісні зміни у власному духовному житті. Після Хрестопоклінної неділі та її піснеспівами на прославу хреста та Воскресіння, хочемо ми цього чи ні, але поступово входимо в другу фазу Великого Посту. Якщо ми уявимо Піст, як дорогу, кінцевою метою якої є Пасха, а так воно і є насправді, то після третьої Неділі Великого посту, ми на цій дорозі бачимо щораз більше «дорожних знаків», які нам пригадуватимуть про остаточну мету нашої подорожі і які мають на меті нас щасливо до тієї мети допровадити. Цими «знаками» є наші богослужіння та недільні євангелія. В часі богослужінь уважний молільник обов’язково помітить не лише страсні мотиви, а й те, що виразно важливе місце займатимуть мотиви Воскресіння. Так само кожне недільне євангеліє устами Господа нашого Ісуса Христа, належним чином готує нас до пасхальної таємниці, дає нам надію, що подорож прямує у вірному напрямку, нагадуючи все те, що з Ним, Пасхальним Агнцем має статися. Саме тому, одним із найкращих способів добре підготуватися до святкування найбільшого християнського свята цілого року, є брати участь у всіх богослужіннях; і ця участь має бути не пасивною, а якраз активною, себто намагатися не лише слухати, що співається в Церкві, а намагатися долучатися до церковного співу та всіх молитовних практик. Корисним є в цьому часі глибше пізнати наш східній обряд, щось віднайти в бібліотеці чи інтернеті про значення богослужінь, які служаться лише один раз на рік в період підготовки нас до свята Пасхи.

Час приготування до свята Воскресіння Господнього включає в себе дуже багато різноманітних аспектів. Не хотілося б застановлюватися на тих речах, про які можна прочитати в популярних журналах чи на телебаченні, як, наприклад, приготування атрибутів Пасхи писанок, листівок, пасхальних страв тощо. Набагато важливішими є духовні аспекти, про які часом замовчується в ЗМІ, а часом подається в перекрученій формі чи сприймається на рівні забобонів. Сутністю належного святкування будь-якого християнського свята, є більше єднання з Богом саме через літургійну молитву. Але допоки це єднання може відбутися, необхідно виповнити одну дуже важливу умову: примиритися із собою та ближнім. Що означає примиритися із собою? Всі ми знаємо про дві заповіді любові, що кажуть нам любити Бога та любити ближнього, як самого себе. Вже в цій другій заповіді любові до ближнього, кажеться про те, що це не є нормально себе ненавидіти. Християнин повинен прийняти себе такого, яким він є: з усіма вадами та чеснотами. Якщо цього не станеться, любов до ближнього буде мати невластивий характер. Свята Тайна Сповіді допомагає нам поглянути на себе очима Бога і висловити вголос  те, про що ми наодинці боїмося подумати. Дуже важко дотриматися «золотої середини» цьому питанні, але найважливіше, не тяжіти до крайнощів: самозневаги та егоїзму, які є крайніми полюсами в самосприйнятті особи. Ми повинні полюбити себе, як Боже створіння, але зненавидіти гріх в нас всередині, що немов скотч, заклеєний  на устах, не дає на повні груди сказати голосно «Авва Отче!» Дуже важливо добре і чесно провести власний іспит сумління. На допомозі нам в цьому є саме сумління, або більш звична нам совість. Але вона може нам бути суддею лише в цьому випадку, коли не є «зашореною» щоденними гріхами, а головно тяжкими гріхами супроти Бога. І якщо ми знайдемо принаймні половину якогось дня у другій половині Великого Посту, коли ми можемо побути наодинці із собою, спокійно почитати якусь духовну книжку (найкраще, звичайно, є Святе Письмо), прогулятися в лісі та помилуватися травинкою в полі а пташкою  в небі, вимкнути свої гаджети та просто помовчати, то голос совісті обов’язково промовить до нас з вами зрозумілою лише нам мовою. Десь в тому часі, ми навіть можемо почути чийсь голос, що каже: «Один з вас мене зрадить». І якось природньо стане для нас відповісти йому «Чи то не я, Господи?» Цей момент не буде тривати довго, а тому ним треба дуже дорожити, щоб зберегти до Великодня.

Коли ми чесно визнали себе розбійником, а не ангелом світла, і коли розкаялися як розбійник по правиці Ісуса, то наступним кроком має стати бажання полюбити ближнього, як самого себе. Це означає, прийняти кожного таким, яким він є, не миритися з гріхом, але визнати іншого, як і себе слабким. Дуже важливо  є зробити конкретні кроки щодо направи різного роду шкоди, яку ми завдали ближньому. Ця шкода могла бути через дії, слова і навіть думки. Саме тому, і відповідним чином має бути ця шкода направлена. Якщо ми когось скривдили словом, мало є просто все забути і не згадувати. Треба намагатися словами перепросити, чи навіть переблагати за той конкретний випадок. В духовному та словесному арсеналі християнина, має обов’язково знаходитися слова «вибач», «перепрошую», «мені дуже шкода». Якщо ми часто ними «гаситимемо» вогонь сварки та крику, то з часом мікроклімат взаємостосунків покращиться дуже помітно. Якщо ми прогрішилися проти когось думкою, нехай молитвою ми ми направимо ту шкоду. Якщо ж це були дії, то найкращим способом є діла милосердя, без яких взагалі не можна уявити собі християнського посту. Отже, необхідною умовою доброго приготування до Пасхи є добра передпасхальна сповідь, що включає в себе обовязкове примирення із собою та ближніми. Спів «Христос Воскрес», подібно до фінішної ленти, ознаменовує собою завершення однієї дороги і початок дороги до п’єдесталу. І відчути ту радість перемоги може тільки той, хто біг чи йшов, чи в інший спосіб, але рухався дорогою до фінішу чесно. І та чесність полягає у дотриманні певних правил. Якщо спортсмен виграє забіг за правилами, він по-іншому дивиться на перемогу, ніж той, хто пройшов дистанцію нечесно. Так і з нами в часі Посту майже повністю так само. Якщо ми не полюбили себе та ближнього, нічого не зробили для того, щоб пізнати себе і вийти на зустріч ворогу, щоб статися йому ближнім, то ми не зрозуміємо, чому старші люди поруч починають раптом протирати очі хустинками в часі величного співу «Христос Воскрес» та биття дзвонів. Коли ми постійно спізнюємося на Службу Божу, через що перші виходимо з храму, ми ніколи не зможемо відчути того щему в грудях, коли священик тричі стукає хрестом в двері порожнього храму і вводить за собою своїх вірних. Коли ми посповідалися поспіхом чи про людське око, то із здивуванням, будемо сприймати те, як священик ледве стримує сльози радості тоді, коли читає «Огласительне слово Івана Золотоустого на Пасху». Коли ми рідко в часі Посту бували в Божому  храмі, то ніяк не помітимо того світла, яке ніби струмує зі святих ікон, церковних рушників, риз священика, свічок та лампад і людей та ніби пронизує тебе наскрізь, наповнюючи твоє нутро якоїсь неземної радості та духовного піднесення.  Якщо ми приступаємо до Святого Причастя один раз на рік, то з великою долею імовірності можна стверджувати, що цим єдиним разом не буде Божественна Літургія на Пасху. Швидще за все, це такі особи поглядатимуть на свої годинники, нервово роздумуючи: «Чому саме цього дня стільки людей причащається, хіба це не можна було зробити цього швидше, як я це зробив і маю спокій на цілий рік?» Коли ми належно не постили, не були стриманими в їжі, то цей запах, що йде від пасхальних кошиків нічим не відрізнятиметься від запаху страв із нашого з вами холодильника. І коли в родині за час Посту не настав мир та спокій, то пасхальна родинна трапеза перетвориться у тривіальне ранкове прийняття їжі, а на столі, як завжди,  гордо над усіма стравами височітиме пляшка. (Завбачливі господарі люблять її покласти до Великодного кошика, на всяк випадок, прикидавши її хроном чи кільцем ковбаси від лихого ока свого пароха).

Знаючи куди і навіщо ми йдемо, ми маємо дуже багато шансів дістатися місця призначення. І місцем нашого призначення не є Голгота, де Той, що посередині на хресті, як п’єдесталі, отримав «нагороду» з рук людини. Місцем нашого призначення не є навіть порожній гріб. Було б дивно, якби ми так спішили саме до гробу, як остаточної цілі. Місце нашого призначення – Царство Боже. І ніяке свято, навіть Йордан так не передає тих слів «Нині ми царство Господнє купили, а царству Господньому немає кінця», як Пасха. Ніяка правда віри не є такою короткою та чіткою, як «Христос Воскрес». І ніяке інше Богослужіння не уприсутнює більше те Царство тут на Землі, як Воскресна Літургія. Але мало бути туди покликаним, треба статися вибраним...