Неділя
Самарянки – є майже посередині між святами Воскресіння і Зіслання Святого Духа,
хоча ближче є до останньої. Тут з’являється згадка про Бога, що є духом і
поклонників Отця, що поклонятимуться в дусі і правді. Криниця Якова, що
стається прообразом джерела води вічної благодаті, є місцем зустрічі Бога і
людини. Святого Бога і грішної людини. Настільки грішної, що вибирає обідню
пору, щоб не попастися на очі іншим людям, що в спеку дня залишалися зазвичай вдома.
Діалог Ісуса з жінкою самарянкою відіграє особливу
роль в Євангелії від Івана. Тут не лише стираються кордони, стереотипи і непорозуміння,
але відкриваються нові горизонти взаємостосунків Бога із своїм створінням.
Розмова Христа із самарянкою є чудовою ілюстрацію того, що ми називаємо
молитвою. Навіть на іконах вона зображується у молитовній поставі. Святі отці, а відтак і наш Катехизм «Христос – наша Пасха», кажуть
про чотири ступені молитви: молитва тіла, молитва ума, молитва серця і
споглядальна молитва. У Євангелії, яке ми щойно прочитали, є всі ці ознаки
правдивої молитви, як чогось динамічного, а не статичного, переходу від мовлення,
до усвідомлення, від усвідомлення до слухання і, нарешті, від слухання до споглядання.
Христос перший вступає в розмову з жінкою. Це було щось нечуване в тому часі.
Юдей промовляє до самарянки, жінки, що належала до народу, що відрікся віри в
єдиного Бога Ізраїля. Господь, а не ми, є ініціатором нашої молитви. Гадка
помолитися є завжди згори. Заклик до діалогу є від Бога і ми в праві відповісти
на цей заклик, відкласти на потім чи просто відкинути, як непотрібну думку. Коли
людина недосвідчена у молитві, спочатку не знає чого Бог хоче від неї. Як і в
мові жінки-самарянки, так і в нашій молитві від самого початку є мало довір’я.
Ми промовляємо слова молитви устами, проте серце наше ще не відчуває перед ким
ми стоїмо у молитві. Але час, проведений
з Христом ніколи не є даремно проведеним часом. Якщо людина підключає до слів
молитви власну увагу, коли відсіює зайві гадки і тримається канви розмови з
Богом, приходить час т.зв молитви ума. Ось, як пише про це наш Катехизм: «Ум –
це найвища сила душі, якою вона споглядає невидимий світ. Ум, пробуджений
молитвою, розкриває у словах молитви внутрішній сенс і своєю увагою
зосереджується на ньому. За допомогою умного ділання, тобто внутрішньої уваги
та розуміння, ми охороняємо ум від лукавих помислів і звертаємося лише до Бога,
усвідомлюючи Його присутність.» Коли зайшла мова про воду, що струмує в життя
вічне, жінка відчула потребу мати таку воду, але думала про спрагу тіла, а не
душі. Христос переходить до іншої теми, яка стосувалася «діл сердечних». Той, хто відкриває серце до слухання, то
завжди почує щось, що Бог хоче сказати щось персональне, відоме тільки їй
самій. Ця правда про нас самих, про нашу гріховність і недостойність є початком
зродження нової сходинки в молитві. Коли ми починаємо вдумуватися в молитві,
підключати свій ум, Святий Дух підкаже нам правду про того, хто є нашим
співрозмовником. Ісусова молитва, де призивається Ісусове ім’я, визнається
власна гріховність і де є волання про помилування, промовляється якраз серцем.
Цей внутрішній світ кожного є справжнім світом, відмінним від зовнішнього
вигляду. Тому жінку так вразили слова Ісуса, що ранили саме серце, зачіпали те,
що було відоме тільки їй. Інтуїтивно вона розуміє, що розмовляє з
Месією-Христом, якого так всі давно очікували. Покірне вислухання нами правди
про себе і про Бога, роздумування і прийняття, перехід від слів до істини –
чинить нас спроможними дійти
споглядальної молитви. Це найвища ступінь молитви, позначена безмовністю. Це
той образ, з яким всередині бігла до міста, забувши свій глечик з водою. Цей
матеріальний предмет був би зайвий в тому бігу, сповільнював би рух. Вона не
побігла від криниці, від Бога, що говорив там з нею, але бігла з Богом. Несла в
собі слово «То я, що говорю з тобою». Це слово є одкровенням Бога людині, і в момент їх промовляння жінка, колишня
грішниця бачить те, чого не добачала у співрозмовнику раніше. Цей трепет, з
яким вона бігла до міста, це бажання поділитися радістю від почутого і побаченого
є нормальною реакцією не лише кожної жінки, це щось більше. Вона хоче, щоб
Месію побачили і почули інші люди. Вона є та, яка ціле місто приводить до
Христа, щоб Христос залишився в місті. «Навернися сам і навколо тебе почнуть
мінятися інші». Ці слова Матері Терези є дуже влучними саме тут і зараз. Лише
змінена людина може міняти інших. Тільки той, хто пізнав Бога у щирій молитві,
може вірогідно свідчити людям про нього. І тільки той, хто пізнав свою
гріховність, може вказати на всепрощаючого Бога іншим.
Діалог
Христа із учнями є словами, зверненими також і до нас священиків. У розмові із
жінкою, Ісус казав про воду. Натомість до учнів він звертається словами про
їжу. Для Ісуса, Його їжею було чинити волю Того, хто послав його. Нашим
покликанням є щодня їсти ту саму їжу, про яку казав Спаситель. Бути священиком,
учнем Христа – є чинити волю того, хто вибрав нас, з поміж народу і для народу.
Якось один священик, якому давали помічника, промовив фразу, противну словам
Євангелія: «Навіщо мені сотрудник, тут мені самому немає що робити». Мене дуже
вразили ці слова. Зараз, напевно, він зрозумів, що був неправий. Не бачити
праці для себе є початком духовного кінця, втрачання покликання служити
Христові і запереченням правди про жнива, які доспіли і чекають своїх женців.
Праця священика на парафії є чимось більше, ніж служіння відправ і треб. Про це
всі знають і майже всі забувають. Життя о. Омеляна Ковча є надхненням та
підтримкою для кожного душпастиря. Тому і відбувається у травні щорічна проща
духовенства до Перемишлян, щоб не дати священикам забути про власну
ідентичність женця, що посланий трудитися в поті чола, щоб колись разом вкупі
радіти із Небесним Сіячем. Подвиг життя о. Омеляна, «Пароха Майданека», який навіть в концтаборі знайшов працю для
себе, не втратив покликання душпастиря в «пеклі на землі» і для себе перетворив
це пекло на рай, є свідченням, мучеництвом і найвищим проявом святості. Не можна байдуже читати його
життєпис, де прослідковується те, як він сповнив покликання священика, батька,
чоловіка, товариша і взагалі, людини. Сьогодні ми маємо свого заступника, що
молиться на українських душпастирів. Навчімось сьогодні бачити в подіях, що
відбуваються навколо нас не лише війну, пропаганду, зневіру, несправедливість,
вбивства і ненависть. Віднайдімо тут Бога, як і о. Ковч зумів Його відшукати в
концтаборі. Пора зрозуміти, те, що і він свого часу зрозумів: «Ми всі тут рівні».
Нехай кожен жне як може, але не собі, а Тому, від кого ми послані.
Коментарі
Дописати коментар