Не прогавмо цей шанс

Якщо тобі, отче, кричать вслід, це означає одне: ти попереду!

 
Перечитав статтю-лист відомого блогера і "шанувальника"  УГКЦ о. Євгена Заплетнюка до о. Степана Ковалика з приводу його відомої статті . Якби не давні "заслуги" о. Євгена по дискредитації історії, ієрархії та священиків УГКЦ, можна було б подумати і про щирість у його словах і батьківське наставлення до молодого священика. Але я давно зауважив, що ця щирість завжди закінчується там, де піднімаються питання, що стосуються моєї Церкви. Мені дуже, якщо чесно, подобається відчуття гумору о. Євгена. Так, як вміє жартувати він  і тонко "підтролювати" можуть не так багато людей. Ми є навіть друзями у Фейсбуці. Але тут,  не до гумору, коли поважним наставницьким тоном змішують з болотом добре ім'я ревного  і побожного молодого душпастиря, використавши цю нагоду і для звичного діла - дорікання у бік цілої Церкви.  Дивним чином в часі це збіглося в контексті новин про пожвавлення процесу єднання УГКЦ і Харківсько-Полтавською Архиєпархією УАПЦ (о). Може ці новини долили  масла у вогонь цієї апологетичної ревності митрофорного протоієрея, щоб нагадати всій православній Україні, що УГКЦ є таким собі незрозумілим утворенням на релігійній карті України. Так, чи інакше, але тисячі людей зворушив лист о. Степана. Людина, яка читає щиро і неупереджено, розуміє, про що йому йшлося. Мені це нагадало слова Спасителя: "О роде перелюбний та грішний, доки маю бути з вами?" Може хтось вважатиме мене богохульником, але священик, як і Христос, мають ту саму людську природу. Кожен має право на моменти розчарування, коли ревно працюєш, а результат чомусь бариться. Священики не роботи. А молоді священики, які переживають етап становлення, по-різному прощаються із семінарійними рожевими мріями про життя на парафії. Це важко буде зрозуміти о. Євгену, оскільки він закінчив семінарію (не пишу в лапках, щоб не образити) у 19 років, а о. Степан у 25. Кожен має право на те, щоб висловитися і бути почутим. Але помилкою було писати о. Євгену "Не хочу ставити себе в приклад, але лише під час Божественної літургії я набираюсь сили для життя. Думаю, в цьому немає нічого оригінального. Це за мною повторить більшість православних священиків". Ці слова не витримують жодної критики. Більшість православних ієрархів вважають о. Євгена розкольником, а не православним християнином. Більшість православних священиків, на яких він покликається, ніколи і ні за яких обставин не стануть служити з ним Божественну Літургію. І він прекрасно знає чому. Ще одні слова "Чесно скажу, що за всі роки свого служіння, я – самий звичайний православний священик, жодного разу не вважав Таїнство Покаяння «імітацією зустрічі Милосердного Батька та блудного сина» Просто я знаю цілі парафії у УПЦ КП, де це Таїнство є такою імітацією. Як назвати явище, коли священик не вислуховуючи гріхів людей, за звичайних умов дає розрішення з гріхів десяткам людей одночасно? Зрозуміло, що це простіше зробити, ніж годинами висиджувати у сповідальниці, вислуховуючи часом ці "брєдні", про які писав о. Степан. З контексту написаного ясно і недвозначно зрозуміло, що він писав не про своє ставлення до Таїнства Покаяння, як імітації, а про те, як це виглядає з боку "каянника", що не кається. ЦЕ стосується майже всіх закидів. Стилістика написаного має на меті розбудити звичайного християнина з того летаргічного сну, у якому сьогодні перебувають мільйони охрещених осіб. І отець досягнув цієї мети, Стаття дала поштовх до обговорення. І шкода, що таких та подібних статей мало пише православних отців. Адже цей "крик душі молодого священика" відчував в душі кожен добрий священик, просто не кожен про це наважується писати. Я знаю, що означає дістати "порцію словесних стусанів" від моїх спів-братів у священстві. Я знаю, що відчуває священик, коли його слова перекручують в найкращих традиціях Свідків Єгови, вириваючи з контексту окремі фрази і слова. І я хочу повністю і цілковито підтримати о. Степана. "Якщо тобі, отче, кричать вслід, це означає одне: ти попереду". Йти попереду важко, бо ризиковано. Але коли священик боїться йти попереду, він перетворюється на біблійну сіль, яка звітріла. Він перестає бути керманичем для людей. Йому комфортніше бути кермом. Тому пиши, друже. Адже на то він і караван, щоб іти!
 . 

Коментарі

  1. Особисто я не був захоплений статтею о.Степана, при всій моїй повазі до нього. Я вважаю, що у більшості випадків стан вірних, з якими ти працюєш відповідає кількості зусиль вкладених і них при праці. о.Степан ще не може робити таких висновків, він просто занадто молодий для цього. Якщо "отче" тобі кричать услід, можливо це також і тому, що ті, які ззаду просто не встигають за тобою.

    ВідповістиВидалити
  2. Отче Олеже, щиро дякую за те, що скидаєте пелену із красномовної писанини та овечу шкуру...
    Я спонтанно сприйняв слова молодого священика як заклик до призадуми і для священиків, і для вірних. Писати пафосні тексти буде або той, хто поверхнево прочитав слова того священика, або той, хто лише шукає нагоди, щоб "відірватися".

    ВідповістиВидалити
  3. А я хіба такий дам натяк: кожна подібна ситуація нагадує притчу про стакан, яких на половину наповнений водою, в якому оптимісти бачать напів-повний стакан, а писеміст-лишень напів-порожній.
    ТОЖ, ХТО МАЄ РОЗУМ-НЕХАЙ ДУМАЄ ПРО ЩО ТУТ ЙДЕТЬСЯ !!!?!!!

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар