Поговоримо про мирування.

Давно збирався написати на цю тему, сам не знаю чому. Може тому, що між нами  священиками прийнято жартувати на цю тему.  А можливо тому, що часом доводиться спостерігати, як люди розвертаються і йдуть додому після Літургії, не маючи наміру почекати хвильку в черзі і приступити до мирування. А може і тому, що ця традиція є неправильно інтерпритовано як самими священиками, так і вірними. Я не буду нічого казати про літургічний чи історичний аспект такої форми благословення священиком вірних, радше хочеться нагадати про його пасторальне значення.

Ще будучи семінаристом, чув на свої вуха повчання одного священика після Служби Божої на одне з церковних свят: «Дорогі браття і сестри: пригадую про обов’язок кожного приступити  зараз до мирування, адже Миропомазання - це Свята Тайна». Я на хвильку втратив дар мови, а люди як і належить, всі приступили до переду, думаючи, що отримають одну із семи Святих Тайн. Я майже впевнений в тому, що отець чомусь і справді сам в це щиро вірив, що сказав. Напевно, маючи за мету «додати вагу» мируванню, він несвідомо ввів людей в оману, хоча і не виключаю меркантильних інтересів. Адже, в часі мирування люди, зазвичай, складають пожертви, а тому, це може статися і матеріальною спонукою ставити мирування тоді, коли це є за уставом і трішки частіше.

Мені доводилося чути і про інші випадки: священик взагалі ніколи не мирував людей, безсумнівно занедбуючи певні свої обов’язки, не служивши Вечірні з Литією. І коли йому на зміну прийшов інший священик і відновив традицію мирування, то стягнув на себе гнів і осудження деяких «ревних» вірних, що почали закидати йому прив’язання до грошей. І тоді належне виконання обов’язків священиком сприймається людьми неадекватно.

Отже є різні крайнощі, і це не є якоюсь таємницею. Натомість в моєму уявленні, мирування незаслужено перестало відігравати важливіше значення, ніж «збирання пожертв» чи статися заміною Євхаристії, як це часом сприймають невоцерковлені люди. Неодноразово мені доводилося бути закордоном і спостерігати таку картину: священик після Літургії виходить до дверей храму і на виході вітає за руку кожного, хто був присутній на Літургії і дякує за спільну молитву. Мені це дуже сподобалося, і для мене таку ж функцію відіграє в пасторальному плані наша традиція мирування. Щоправда, не є це кожної Літургії, але тільки в ті дні, які мають свою Литію, та все ж таки це може частково замінити той брак спілкування між душпастирем і парафіянами. Я справді люблю мирування. Але не з уваги того, що складаються пожертви (кажу це щиро), а тому, що я маю можливість подивитися в очі, діткнутися чи щось сказати людині, яку я найчастіше бачу з вікна мого авто чи у вікні автобуса з написом LEONI. Є люди, з якими я не маю можливості спілкуватися протягом тижня. А заклик папи Франциска «пастир повинен пахнути своїми вівцями» я можу реалізувати, хоча дуже частково тоді, коли мирую свою паству. Когось привітати з іменинами, комусь нагадати про частіше відвідування храму, до когось пожартувати, а до когось усміхнітися. Але найголовніше є нагадати, що «Христос між нами». «І є і буде» є не просто відповіддю, а і запевненням зі сторони мирян. І не так важливо, чи людина склала при цьому пожертву і яку саме. Нікого не змушується до складання пожертви. Хоча до певної міри, це є своєрідне «голосування» і висловлення довіри священику, де замість бюлетеня використовуються купюри того чи іншого номіналу. Священик, що віддано працює на парафії не буде чутися обділеним тими, кому віддається у своїй праці. Та все ж таки, і не це є найголовніше. Через освячену на Вечірні оливу, хліб і вино, хрестовидне помазання на чолі і цілування хреста, людині вділяється Божественна благодать. Це робить Господь руками священика, тому часом старші люди цілують як хрест, так і руку пастиря. Чимало людей також люблять приступити до мирування, бо знають його значення. Приємно, коли вони цю нагоду також використовують, щоб привітати священика із святом чи просто подякувати.

Тому не потрібне занедбувати цю нашу традицію, але і використовувати не за призначенням її не можна. Адже миряни легко з часом можуть розібратися, з якою справжньою ціллю їх мирують. Від цього або зростатиме або зменшуватиметься довіра до Церкви. А вона цілковито пропорційна, як не дивно,  довірі до їх парафіяльного священика, що покликаний бути пастирем, а не вовком.