"Мовчання ягнят", або коли мовчання не є золотом.

Досвід соціальних мереж для мене є дуже цікавим, адже дозволяє ставити певні діагнози хворіб цілого суспільства. Не секрет ні для кого, що акаунт людини в соціальній мережі може про неї сказати дуже багато. Її зацікавлення, родинне життя, фотографії, особисті дописи та коментарі дозволяють побачити те, що насправді її турбує. Маючи кількарічний досвід спілкування у більшості соціальних мереж, які є в Україні, я не можу не констатувати факту, що ми дуже мало змінилися від часів радянського минулого. Нашому суспільству, назагал, ніяк не вдається вбити в собі того перестрашеного і вічно ниючого совка, з матюками на устах, який перепощує все, навіть відверту неправду. Вічне незадоволення тими, кого обирають до влади, постійне ниття з приводу цін, несприйняття іншої думки та позиції і найстрашніше для мене, бажання за будь-яку ціну показати Церкві її місце, місце в кутку. Найцікавіше спостереження в тому те, що найбільше того «совєтікуму» є в людях, які себе називають націоналістами, плутаючи трохи це поняття. Ті, що вважають себе щирими українцями, вважають за честь плюнути в бік Церкви, обізвати священика «дармоїдом і грошолюбом», не забуваючи додати, що кожної неділі ходять до храму, де це досвідчують. Повторювання мантр про те, що у всіх храмах розписані непомірні побори за треби, заїжджені фрази про священиків на мерседесах, тицяння інквізицією і хрестовими походами віддає червоним душком від таких рідних серцю галичан у вишиванках.  Маючи серед друзів у Фейсбуці сотні представників інтелігенції, мені просто ніяково читати їхні коментарі, в яких постійно звучить ця до болі знайома фраза: «Чого Церква пхається?». Пхається до школи, пхається до університету, пхається до лікарні, пхається, пхається, пхається. Наш совок, який живе в районі головного мозку не може зрозуміти простої речі. Церква, це не «церковники», не «представники середньовіччя», не «служителі культу» і не «сільські ксьондзи». Членом Церкви є студент, викладач, лікар, воїн, пожежник, зрештою, кожен охрещений в ім’я Пресвятої Трійці. Тому Церква є всюди, де є її діти. Те, що за Конституцією, Церква відділена від держави, не означає, що Церква відділена від її дітей, тих, хто носять ім’я «християнин». Цей совок в голові, як особлива птаха, не дає спокою тисячам людей, які вважають Церкву перепоною прогресу, а віру забобоном і пережитком минулого. Скільки вже скандалів було і скверних, і культурних, і земельних, і  скільки їх ще буде на теренах «Українського П’ємонту», де лише чекають приводу принизити Церкву, виштовхати її на маргінес суспільного життя, а тих, хто представляють Церкву просто зацькувати. Коли переглядаєш сторінки наших галицьких патріотів-християн, згадку про Бога можна хіба-що зустріти в контексті гасла «Бог і Україна». Від цього дивно, чому взагалі тут згадується Бог на першому місці, якщо в дописах на сторінці християнством і не пахне. Все решта, – бруд про священиків, бруд про Церкву і бажання прирівняти всі конфесії під один знаменник. Я вже звик вислуховувати звинувачення в тому, що я вивчився за гроші, за гроші став священиком, за гроші отримав парафію і заради грошей є священиком. А скільком людям в Україні та поза її межами шкода моїх парафіян, які повинні мучитися, маючи такого темного та грошолюбного священика! У мене виробився імунітет до образ себе і родини, але ніяк не можу змиритися із образою гідності тисяч українських душпастирів, які є прекрасними священиками. Десятки з них мають за плечами закордонні студії, мають повагу в більшості своїх парафіян, і є щирими українцями тільки тому, що добре сповнюють те, до чого покликані.

Чомусь починає надоїдати цей прийом кількох ЗМІ, коли в пошуку за дешевою сенсацією, береться приклад недобросовісного священика і відразу навішується ярлик на цілу Церкву. Це виглядає на сплановані дії: підірвати довіру українців до Церкви, як суспільної інституції. Я майже не зустрічав на сайтах наших популярних галицьких ЗМІ розповідей про суспільно значиму роботу, яку проводить Церква і священики зокрема. Чи читав хтось на ZAHID NET статті про християнські табори, капеланство лікарень і учбових закладів, катехитичні школи, спортивні секції, дитсадки, допомогу потребуючим? Якщо і є такі новини, то чомусь не мають і половини того резонансу, як згадка про священика, який окропив йорданською водою автосалон. Я не перестаю дивуватися пасивності людей, які щонеділі ходять до храму, віддають дітей до церковних гуртків та секцій, спілкуються із нормальними священиками, зачитуються церковними виданнями і їздять по прощах! Невже так складно стати на оборону Церкви, честі і гідності священика чи єпископа? Невже у кожного з вас священик особисто вимагав «енну» суму грошей за треби? Невже у вас всіх на парафії священик говорить нудні та нецікаві проповіді, має мерседеса і живе багатше більшості українців? Звідки цей страх стати на захист честі і гідності спільноти вірних, до якої самі ж і належите? Сумнозвісні акції, у яких беруть участь десяток-другий людей має більший розголос, ніж кількатисячні прощі, велелюдні молодіжні з’їзди, конференції за участі сотені-тисяч людей! Коли стоїть вибір: оборонити священика чи дерево, вибирається друге. Не розумію цього «мовчання ягнят», коли Церкві вказують на двері, коли йде мова про життя ненароджених дітей і спекулюється на праві жінки дати чи відібрати життя. Скільки коментарів є за право на вбивство і скільки є на захист Божого Закону? Або чому так мало освітян-християн не захищають право мати можливість молитися в шкільній каплиці, запрошувати священика для бесід і дбати про належне християнське виховання? Де є голос наших батьків, які мали б винести з родини те наше «Без Бога, ні до порога»? Де голос правдивих патріотів-християн, які проти нав’язування нам поганства під соусом рідної віри? Де ви християни, коли патріотизмом вважається плекання ненависті, висміювання наших релігійних обрядів і ллється бруд на ту Церкву, яка за століття довела, що є завжди з народом? Де голос тих людей, які завдяки Церкві здобули освіту, в т.ч. і закордоном чи отримали кошти на лікування? Де голоси наших солдатів, якими опікується Церква, надаючи не тільки духовну, але і матеріальну допомогу!. Де голос тих, хто лежав в лікарні і яких провідав священик, розрадив в лікарні, а може і зібрав гроші чи ліки на лікування?  Це не той випадок, коли «мовчання – золото». Я не є ідеалістом в тому питанні, що вважаю всіх священиків добрими пастирями. Часом подивляю терпеливість людей, які десятки років терплять на собі «духовні тортури» деяких моїх співбратів. Але і тут є страх: страх підписатися під листом звернення до єпископа, страх піти і в очі сказати священику його промахи, страх вголос назвати прізвище. Я розумію, що цей наш совєтський чоловік всередані так виявляє себе, але не розумію, звідки цього в молодих людях. Напевно існує такий вірус червоного кольору, який повітряно-крапельним шляхом потрапляє в слабкий організм несформованої людини. Так чи інакше, ця стаття про те, чого нам бракує. А бракує нам одного - ВІДВАГИ!