Як зародилася віра


Щось заворожує у цій картині великого Караваджіо. І темнота кімнати, і світло від Христа; і те, як Господь сам своєю рукою бере руку апостола Томи; і те, як апостол пильно вдивляється в рану Ісуса; і те, як інші апостоли, які не потребували підтвердження Воскресіння Христового, але не менш пильно вдивляються в те, що відбувається. Це все вражає якоюсь напругою та незрозумілим очікуванням чуда. Але найбільше вражає покірний нахил голови Ісуса. У цьому є весь Бог, що „умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної..." Фил. 2, 7-8.
Все, що сталося у тому домі за замкнутими дверима, є чимось більшим, ніж те, що відбулося за багато сотень років до того із Мойсеєм біля куща, що горів та не згоряв. Ніхто не просив апостолів скинути свого взуття, не було якихось надзвичайних явищ природи, але те місце не перестало від цього бути святим місцем, адже тут явився людям Бог. Явився таким самим живим, яким він був завжди. Найбільш переконливими доказами Його живого, як не дивно, сталися рани, які на хресті були доказом смерті Бога.
У тому темному, закритому через страх домі, іскра віри, що тліла в серці апостолів розпочинає перетворюватися у велике полум̓'я віри, від якого загоряться тисячі нових сердець.

Коментарі