Якось у мене в голові...



Сиджу в одному з монастирів і пишу ці рядки. За вікном золота осінь. Навколо тиша, а в голові порожньо. Цікаво є починати писати про щось, чого сам ще не знаєш. Цікаво дати себе вести думці, яка виникає з нічого. Яким буде результат цього написаного і куди ця «виринаюча думка» приведе? А можливо варто написати про себе, але що я знаю про себе. Можливо, здогадуючись про правду, боюся собі у цьому признатися, а те, як про мене думають інші є певною іллюзією? А хіба не є Бог тою особою, що має найоб’єктивнішу думку про мене? Принципово не хочу перечитувати написаного раніше, продовжу цю гру із собою, гра, яка називається «Пишу про те, що думаю зараз». А думка летить далі. Навколо нікого, я сам, але хіба ні в кого не було відчуття, шо хтось є за спиною і читає те, що пишеш і знає те, що думаєш. Він є тим вчителем, якого не обдуриш, тому стараюся бавитися чесно. Спіймав себе на думці, як виглядає те, що пишу зі сторони. Пишу, практично без пауз, не провіряючи орфографії, але я не про це. І знову про тишу, яка навколо, але якої немає всередині. Як це гарно, напевно, відчути тишу всередині. А може це страшно? Може відчуття тиші всередині є відчуттям повного спустошення? Як правильно є насправді? Чи може бути абсолютна тиша? Від неї до безумства один крок. Вслухаючись в себе можна почути різні голоси, але чий голос є найголосніший? Треба якось прислухатися. А можливо буде більше користі, коли перестану писати те, що приходить і самому запросити Бога і поговорити з ним. Зрештою, коли останній раз я говорив з Ним, так просто, без книжки і пафосу. Може у цьому і є Боже провидіння, що я опинився у цьому монастирі, щоб знайти час на нього. Швидше всього, що так, інакше все тратить свій сенс. Перепрошую, але мені дуже треба відійти, хтось стукає в мої двері. Той, з Ким мені дуже треба поговорити. Нарешті.

Коментарі