Останні слова Спасителя або яким би був наш останній пост у Фейсбуці?

Продовження теми гріхів, про які майже ніколи не почуєш у сповідальниці.

Кілька днів тому я так як і сьогодні вирішив написати про те, що часто думаю, як священик. Напевно це багатьох мирян здивує таке відкриття, але ми, священики, інколи навіть думаємо. Ніколи не думав не гадав, що мої думки, викладені у блозі спричинять такий ажіотаж у інтернет-спільноти. Відвідуваність скромного парафіяльного сайту досягла небачених до того висот, обігнавши всі єпархіальні сайти в Україні. Виглядає, що критична маса думаючих людей, про яких якось згадував наш Блаженніший Любомир, поступово збільшується. Факт, що людям мої думки стаються певним викликом, чи каменем спотикання, свідчить про якісь пертурбації у масовій свідомості сучасних українських християн. Все таки, ті можливості, які нам дає інтернет-простір є поки-що не до кінця нами, представниками Церкви, належно оцінені. Те, що на цьому інформаційному майданчику бракує голосів наших пастирів, є також фактом, що гальмує процес сучасної християнської євангелізації, як би претензійно це не звучало. В коментарях під моєю статтею на різних форумах та інтернет-виданнях, я побачив великий брак знання катехизмових правд, моральне зубожіння багатьох людей, а також, якби не прикро було це визнати, недовіра до нас священиків. Мушу визнати і частку своєї вини у цьому, як священика. Але найбільше що мене тішить, що ми можемо про це вести відкритий діалог та дискусію, не боячись про наслідки. Дехто вперше із моєї статті, наприклад, почув, що для того, щоб народилося двійко дітей із пробірки, потрібно «вимушено» вбити десятки інших. Якщо лише про цей гріх хтось задумається з тих, хто хоче зважитися на цей крок, може мимовільно з’явиться бажання замість чинити гріх, взяти на виховання дитину із сиротинця? Може завдяки цій статті хтось віднайде сімейний затишок, а не холодильну камеру клініки десь в Івано-Франківську?
Як я вже побачив у багатьох коментаторів моєї статті, є лише кілька тез, які є не всіма сприйняті, зрештою і не мусять, так я писав те, що є важливе для мене. Із екологічними гріхами всі погоджуються і це добре.Сьогодні багато говориться про це в ЗМІ, просто перед сповіддю ми про ці гріхи дружно забуваємо, бо рідко про них чуємо в храмі, чи то на реколекціях, чи-то на недільних проповідях. Якщо священики цю тему не оминатимуть у своїх науках, з часом багато-що може помінятися навколо нас. Щодо хабарництва, з цим гріхом згідні всі. Але я б хотів піти далі.
Мають рацію багато з коментарів, що вказують на певні проблемні сторони нашого священичого служіння. Є, звичайно, багато стереотипів, що пов'язанні із симонією у нашій Церкві. Чому стереотипів, бо декому вона вважається всюди. І я ще нікого не переконав, як мені здається, що за роки навчання у семінарії і більше 10-ти років священства, яз цим явищем ще ні разу не стикався. Ніхто ніколи у мене нічого не вимагав, і за гроші я ніколи нічого не отримував. (На дорозі люди в погонах вимагали, але все таки, ніколи не отримували). Інша річ, коли чимало священиків сповнюючи треби, вимагають оплатити їх «послуги», що я особисто вважаю тоді хабаром. І людина, яка дає пожертву за треби не щиро, а як оплату, також свого роду дає хабар. Може ця моя теза і не сподобається моїм спів-братам у священстві, але встановлені такси за треби нічим не відрізняються за встановлені такси у Міській Раді за гектар землі чи за той чи інший дозвіл. І той, хто дає священику за шлюб пожертву у 10 разів меншу, ніж за послуги тамади на весільній забаві, грішить не менше за священика, який вимагає заплатити йому «енну» суму. Між іншим, соромно про це казати, але для багатьох моїх знайомих, навіть і священиків, дати 100 грн. працівнику ДАЇ на дорозі чи заплатити хабар за поступання до Вузу, є настільки звичним явищем, що коли я кажу, що це неправильно, часто ловлю на собі здивовані погляди. Дехто, можливо, вперше задумався, чи це правильно, чи ні.
Ну а найбільше було поламано списів навколи цієї фрази: «Ще ніколи не сповідалася у мене людина, яка каже, що їй немає різниці, до якої конфесії належати, бо Бог є один.». Цю фразу, я часто чую поза сповіддю. Тоді, коли підвожу в авто парафіян іншої конфесії у моєму селі, чи то на празниках, родинних святкуваннях і т.п. Я ніколи не чув цієї фрази від людини, яка орієнтується у питаннях віри. Не хочеться при цьому нікого образити, але це є правда. Людина, яка постійно читає Святе Письмо, ходить щонеділі до Церкви, приступає до Святих Тайн, по-християнськи виховує своїх дітей, ніколи не скаже такої нісенітниці. У кожній конфесії Бог дає людині всі засоби для її спасіння. Той, хто з цих засобів користає, вважає приналежність до своєї конфесії як особливе покликання до зростання у святості. Якщо б всі так думали, що Бог є один, і немає різниці, до якої конфесії належати, ми б не мали Святого Степана, якого вбили люди, які також вірили в одного Бога, ми б не мали св. Йосафата Кунцевича, не мали б Пратулинських мучеників, о. Миколи Конрада, п. Володимира Прийми і тоді марними були всі ті свідченення, які давали наші блаженні ново-мученики. Твердість своїм переконанням має походити від знання. Тому часто ми цією відомою фразою просто-на-просто прикриваємо «наготу нашого знання» про самих себе. Ми маємо чутися відповідальними за те свідчення, яке давали наші предки, а також зробити своє перебування у своїй Церкві часом особливого пізнання свого призначення від Господа Бога. Кожен має керуватися в житті певними принципами. Є гарне прислів'я, Бог має більше, ніж роздав», а тому люди, які шукають Бога і роблять це щиро, завжди знайдуть між собою спільну мову. Мої слова, як греко-католицького священика, є звернені перш за все до моїх вірних. Але, вони не направлені проти вірних інших християнських конфесій. Чим більше ми пізнаватимемо свою віру, тим швидше зрозуміємо, що ми з одного кореня. А там вже і сваритися немає за що. Тому, підводячи певні висновки, хотілося б, щоб причиною, чому ми ходимо до Церкви тої чи іншої конфесії, має бути причина спасіння, а не щось інше. А ті, що хочуть спастися, незалежно від того, хто вони, завжди зрозуміють один одного. Хто шукають зручності, вигод, преференцій, є по-суті, невіруючими людьми. Може тому я їх ніколи не стрічав у сповідальниці?
Завершуючи, згадаю про те, що комусь не зрозумілим є ця фраза: «не сповідаються із того, що будучи українцями, не знають своєї історії, пісні, мови». Це більш ширше розуміння 4-ї Божої Заповіді і про це наших дітей вчать навіть на уроках християнської етики. Господь недаремно «оселює» нас у тому чи іншому народі. Він немов дає нам певні таланти, які ми повинні примножувати. Хтось їх закопує в землю, а хтось примножує. Хто грішить у цьому випадку? Той, хто є байдужий щодо Божого плану по відношенню до нас.
Я не претендував на істину в останній інстанції, пишучи ці дві статті. І озвучив лише вершину айзберга з тих гріхів, на які ми ніколи не звертаємо уваги, або не маємо належного знання щодо них. Найважливіше, щоб ми усвідомили важливість нашого належного приготування до сповіді, закинувши сіті, відпливши на глибінь.