Проповідь на 9-ту Неділю по Зісланні Святого Духа

Мт. 14. 22 І зараз же спонукав учнів увійти до човна й переплисти на той бік раніше від нього, тим часом як він відпускав народ. 23 І коли відпустив народ, пішов на гору помолитися насамоті. Як звечоріло, він був там сам один. 24 Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний. 25 О четвертій сторожі ночі (Ісус) прийшов до них, ступаючи морем. 26 Учні, побачивши, що він іде морем, жахнулись. “То привид!” – заговорили й закричали з переляку. 27 Та Ісус тієї ж миті мовив до них: “Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся!” 28 Аж тут Петро озвавсь до нього й каже: “Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе!” 29. “Підійди!” – сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і підійшов до Ісуса; 30 але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати й крикнув: “Господи, рятуй мене!” 31 Ісус же притьмом простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: “Маловіре; чого засумнівався?” 32 І як увійшли до човна, вітер ущух. 33 А тоді ті, що були в човні, вклонилися йому до ніг, кажучи: “Ти істинно – Син Божий!” 34 І перепливши, прибули в землю генезаретську.
Цей уривок євангелія від Матея, який читається цієї неділі, напевно, дуже подобався першим християнам, був їм по-особливому близький. Коли вони слухали чи читали його вночі, десь в римських катакомбах, кому як не їм, було легко уявити собі життя під час шторму. Цим штормом, були переслідуванння, які дарували Церкві сотні і тисячі свідків віри – мучеників та який навчив членів Церкви постійно виглядати Господа, чекаючи на Його рятівну руку. Кому, як не їм, що збиралися таємно вночі у закритих від чужого ока місцях, було зрозуміло, що образ човна і зібраних в ньому апостолів, є образом Церкви. Кому, як не їм було зрозуміло, що віра робить з людини Надлюдину, в тому сенсі, що наділяє її можливостями робити речі, які незрозумілі для цього світу. Ці речі вони не один раз бачили на арені Колізея і місцях прилюдних страт. Образ бурі, як хвиль переслідувань Церкви у перших віках християнства, є гарно описаний багатьма істриками та письменниками. В тих описах червоною ниткою проходять слова Ісуса “Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся!”.
Порівнюючи ті буремні перші століття християнства із сьогоднішнім часом, можна побачити певний парадокс: з одного боку, Церква переживає великі переслідування в наш час: чи то з боку різних режимів, чи то через нападки світських ЗМІ. А з іншого боку, в середовищі самих християнських спільнот, всередині повний «штиль». Перед лицем бурі, апостоли, як видно з описів євангелистів, поводилися так, як би поводився кожен із нас, вони боялися, боялися за своє життя. Натомість, сучасні християни вперто не помічають самої бурі, і щораз менше починають бачити саму особу Ісуса в часі цієї бурі. Кожного дня церковні ЗМІ приносять немов би  нові «донесення з місць боїв». Найчастіше повідомлення йдуть із мусульманських країн, де чи не кожного дня вибухають християнські святині, тривають вбивства священиків, єпископів і мирян і чимало викрадень. Ця буря немов нас, українців, зовсім не зачіпає, нам дуже комфортно і затишно знати, що живемо у християнській державі, де цих лихоліть немає. І дивлячись на ту бурю безвір’я та тотального зубожіння цінностей, яку бачимо у Європі та Америці, ми заспокоюємо себе, що нас це не стосується. Але це тільки на перший погляд. Бідою є те, що 1025 років після хрещення Русі-України і 22-гу річницю Незалежності, ми, християни, у своїй державі пливемо у різних човнах. Те, що наші човни були розкидані вітрами історії, є прямим порушенням заповіді Христа «І буде одне стадо і один Пастир». На перешкоді поєднанню є не Божі, а людські закони та звичаї. І єдність наша, як християн та українців сьогодні нікому не вигідна. Проте, з тих кількох човнів-Церков в Україні, є лише один такий човен, в якому перебуває наступник апостола Петра, що вийшов з човна, щоб піти Христові на зустріч, тим самим виявивши свою віру. Щоб бути у тому човні, сотні і тисячі наших мучеників віддали своє життя, терпіли заслання, голод, холод та наругу. Приклад сьогоднішнього наступника Петра, папи Франциска, з яким ми разом у тому ж човні, вказує на віру новітнього Петра, а його впевнені кроки по морю життя в часі сьогоднішньої бурі вказують на те, що його погляд є постійно звернений до Бога. Історія Церкви знає багато випадків «потопання Петра», але рука Господа завжди була поруч і вона ж провадила Петра далі.

Євангельський уривок, який ми сьогодні має своє відображення і в у мистецтві. Рука, яку протягує Ісус Петрові, коли той почав потопати, нагадує простягнуту руку Бога до нашого праотця Адама у шедеврі Мікеланджело Буанаротті «Сотворенні Адама». І в наших східніх іконах Воскресіння Ісуса Христа, Спаситель також піднімає за руку упавшого Адама з аду. Той підводиться з аду, щоб отримати нове життя з Воскреслим Христом. Які це прекрасні ілюстрації повернення від смерті до життя, а у випадку ап. Петра, від страху до віри. Страх веде до смерті, а віра до життя!
Входження Ісуса в човен є те, що відбувається кожної Літургії, коли «всяка житейська печаль» відступає перед зустріччю із живим Богом. Те місце у нашому храмі, де стоять вірні і куди виходить священик, щоб їх запричащати, називається храм вірних, або «корабель». Як прекрасно, коли людина в Євхаристії зустрічається з Христом, тоді дійсно, немов би стихає вітер сумнівів та страху, а приходить спокій та благодать.
Останні слова ап. Петра до Ісуса в сьогоднішнього уривку Євангелія «“Ти істинно – Син Божий!”, кожної Літургії під час відпусту, від імені церковної спільноти повторює священик. І кожен такий відпуст розпочинається словами «Христос, істинний Бог наш....» Визнати Христа своїм Богом, означає довіритися йому. І кожен, хто сьогодні вийде після відпусту на Літургії з храму, нехай дійсно цей тиждень проведе у повній довірі до нього. Запросімо Христа до човна свого життя, щоб вщух вітер сумнівів, неспокою, зневіри, а запанували мир, спокій та благодать Амінь.

Коментарі