Батькам-егоїстам на замітку. Частіше «будьте як діти».

Сім’я, яка живе багато років разом чи молода сім’я, завжди має шанс розпастися. Причин є безліч: зрада, алкоголізм, насильство, фінансові негаразди, відстань, але найпоширенішою причиною, через яку суд  дає розлучення, як не дивно, характер. «Не зійшлися характерами», в  це визначення підпадає дуже багато причин, щоб жити окремо. Але мене ніхто і ніколи не переконає в протилежному, а саме, що родини розпадаються через причини гордості та егоїзму. У більшості родин, які розлучаються, є діти. І я інколи собі і молодим парам, у кого виникають труднощі, ставлю питання: що відчувають діти, коли бачать своїх батьків, які не хочуть жити разом. Найчастіше, дитина відчуває вину, і це відчуття буде завжди супроводжувати її у житті. Але також, дитина почувається безпорадною, бо не може вплинути на батьків. Її бажанням є, щоб батьки любилися, шанували один одного і проводили час разом. Натомість, батьки на словах кажуть, що люблять дитину, але діла говорять про протилежне. Якби тато чи мама мали б життєве кредо, зробити свою дитину щасливою, вони б ніколи не робили кроків в різні сторони. Я знаю, що першою по важливістю причиною укладання подружжя, є плекання взаємної любові. Здавалося б. якщо любов загасла, зникає потреба у подружжі. Але що робити, коли родина – це не двоє, а більше людей? Що робити, коли бажання батьків не збігається із бажанням дитини? Розлучення завжди робить із дитини духовно  неповно справну особу. Вона не може справитися із ситуацією, а батьки все вирішують без неї. Хіба одному Богу відомо, скільки сьогодні ввечері дітей роблять вигляд, що вони сплять, душачись під ковдрою від сліз, коли батьки вирішують, які риси характеру заважають їм бути разом. На ранок діти роблять вигляд, що вони нічого не розуміють, грають роль чемних дітей, намагаються догодити обом батькам, лише, щоб вони були разом. Ця величезна трагедія, яка стається в маленькому серці дитини є непомітною для самих батьків, що шукають вигод лише для себе. Я на 100% переконаний, що якщо б ми, батьки, частіше себе ставили на місце своїх дітей, спробували б думати, як думають вони, відчувати, що вони відчувають, відсоток розлучень скоротився б у кілька разів. Я знаю, що можна перенести всі труднощі, лише, щоб бачити, що твоя дитина усміхається. Щаслива усмішка дитини є найдорожчим скарбом, за який мають змагатися батьки у родині. Звичайно, що час від часу ця усмішка відходить, а натомість з’являються сльози. Але нехай би краще ці сльози не походили від її ж батьків, які в одну хвилю вирішили, що «не зійшлися характерами». Щоб забезпечити дитину всім необхідним, батько чи мати можуть багато годин працювати, терпіти приниження від і роботодавців, недосипати, але найважче є поступитися один одному та терпеливо переносити взаємні образи. Я знаю родини, де діти самі не бажають жити із кимось одним із батьків. І на це можуть бути об’єктивні причини, але найчастіше, діти просто є заручниками  ситуації, коли їх тато чи мама перестають думати про дитину, а думають про власне добро. Якщо є хтось, хто читає ці рядки і виношує в серці думку про розлучення, нехай трішки поміряє на себе роль власної дитини. Якщо бажання бачити усмішку дитини переможе власний егоїзм, сім’я має шанс вистояти. Нехай по наших вулицях ходять діти, які прийшовши до хати бачать тата і маму. Наші діти виберуть за краще, щоб отримати «подвійну порцію» повчань, ніж, відчуття, що когось в родині бракує. А тато чи мама відчують власну відповідальність перед дітьми та Господом Богом, вірять і надіються, що з Богом можна все перенести, коли буде віра та надія. Адже Бог і на купі гною може виростити квітку, яку в народі називають любов’ю.

Коментарі