Про камінь, кинутий у воду.

Люблю ходити на річку. Часом, коли не риба не клює, або накупавшись досхочу, кидаю у воду каміння. Коли кидаю камінь малих розмірів, йдуть малі хвилі. Коли кидаю камінь великий, і хвилі тоді більші. Але є в тому маленький нюанс. Коли кидаю камінь в стоячу воду чи гірську річку, від того залежить те, чи побачу я хвилі і як довго вони йтимуть. В яку воду і який камінь вкинув я своїми роздумами про те, якими бувають священики, вирішувати вам, дорогі мої спів-браття у священстві та любі миряни.

 Втомився від коментування у соціальних мережах, тому пишу ці думки. Хотілося б висловити свою повагу до всіх, чиї думки я прочитав, вислухав по телефону чи почув у живій розмові. Я радий, що за цей час ні з ким не посварився, навпаки, друзів у мене помітно побільшало. Може це є ознакою того, що нашим священикам не варта боятися мирян? Я утвердився через ці розмови в тому, що ми до кінця не знаємо, хто вони – миряни. Чи є мирянином людина, яка є пасивним спостерігачем у церковній громаді, чи є мирянами ті, які виступають проти єпископа, роблячи із свого священика божка? Чи може мирянами є люди, які, будучи охрещеними, віру проміняли на забобони та всілякі напів-магічні практики? Я бачу, що отці таких мирян дуже бояться, бо думають, що ця стаття додасть їм завзяття і впевненості в тому, що вони здійснюють якусь особливу місію. Але чи не найбільше боїмося журналістів. У наших жартах чи проступках, виявляється це упередження до тих мирян, які сповнюють своє покликання журналіста. Ми апріорі приймаємо їх за тих мирян працює проти нас. Але не всі журналісти каналів 1+1 чи ЗІКу є мирянами. Більшість людей, які створюють брехливі чи напів-правдиві репортажі про церковне життя, взагалі мирянами не є. Миряни, це ті журналісти, які не вирізають з інтерв’ю із священиком цілі фрази, залишаючи те, що що не має жодного відношення до справи. Миряни-журналісти, це ті, хто шукає по парафіях добрі приклади священичого служіння чи приклади мирянських ініціатив, які будують. Миряни, які працюють журналістами, врешті-решт, це ті, які не мають на меті висміяти, позловтішатися, посіяти розлад і зневіру, а навпаки, піднести на якісний рівень релігійне і моральне життя суспільства. Тому просто треба внести розрізнення і не навішувати на побожних, активних, думаючих, вимогливих до себе, воцерковлених і часом критичних мирян якісь ярлики, пов’язані з антиклерикальними гаслами. Ті, хто сіє антиклерикалізм, на мою думку, перестають бути мирянами і крапка. Але справедливості ради, треба сказати, що голос таких, кого ми називаємо дійсними мирянами, є нечутним по форумах, ЗМІ, телебаченні, коли треба захистити добре ім’я священика. Часом я сам чуюся в обов’язку плавати в тих нечитотах брехні про священиків на сайтах РвУ, форумі м. Стрия, РІСУ, Киріосі та ін., де майже немає участі активних мирян. Хочеться кричати «Ау, де ви», до вас, миряни, коли скачу по сайтах, як Дон Кіхот і часом, виглядає, борюся з вітряками.

А щодо самої попередньої статті, то хочеться дещо уточнити. Я помітив у багатьох висловлену чи невисловлену думку про мене, яка немає нічого спільного із дійсністю. Я не хотів, як дехто думає, піднестися над кимось. Першу свою проповідь у семінарії я не пам’ятаю, але пам’ятаю, з чого я почав. Я сказав, приблизно так: «Те, про що я буду тут і зараз говорити, я кажу перше до себе, а тоді до вас, браття!» Повірте, але я перед проповіддю до людей, думаю так само. Чи коли я пишу проповідь, я звертаю її до себе. Тому, коли я писав про альфонсів, я писав і до себе. У моєму житті, бували моменти, про які мені соромно. В ті дні я був альфонсом для семінарії, парафії, єпархії. Це особисте, але я вбивав того альфонса у сповіді. Питання в тому, що не хочу ним бути і вважаю ненормальним, коли комусь подобається життя альфонса. Йдеться про те, щоб не боятися плисти проти течії. Як відомо, коли тобі плюють в спину, означає, що ти йдеш попереду. Тому, не будьмо тими, отці, які плюють в спини спражнім мирянам. Часом вони йдуть там, де ми мали б бути, попереду.

І насамкінець, хочу сказати про нашу Українську Греко-Католицьку Церкву. Мені ніхто не зможе дорікнути, що я не відстоюю Її добре ім’я. Участь у нашому семінарійному гуртку «Еффата», багато дало для мого світогляду. Багато хто закидає, що стаття не дає їм миру і духовного спокою. Мені це також не додає, коли я витискаю гній із нариву, мені боляче і страшно, чи рана часом  не стане більша. Питання не в тому, що написане нам дає, питання в тому, яка буде на це наша всіх реакція. Якщо хочете, це є невеличкий тест на нашу зрілість, як Церкви, говорити про свої проблеми не між священиками чи єпископами, а і з мирянами також. Лише зріла людина, доросла приймає себе такою, як є. На жаль, є також страх і велике упередження до інтернету, як простору, до вільного обміну думками між собою. Миряни давно вскочили в поїзд із назвою «Інтернет», а ми кажемо, що чекаємо на інший поїзд. Можемо незчутися, коли залишимося на вокзалі самі. Ми думаємо, що вільний обмін думками несе небезпеку і в цьому є частина правди. Якщо миряни обмінюються свобідно думками і при цьому є священик, там немає жодної небезпеки. Більше того, там де є миряни, а немає он-лайн священика, вони собі його створять. Бути там, у мережі інтернету, це є сучасний спосіб, яким Церква може свідчити про свою місійність. Мені нагадує це слово "мережа", з англійської "net", ту сітку, якою апостоли ловили рибу. Коли Христос обіцяв, що зробить з нас "ловців людей", для цього ми мусимо використовувати якийсь засіб. Сітка-net є одним із них. 

 Я свідомий того, що ми нічого видимого воднораз не поміняємо, але принаймні, я хотів дати сигнал вам, миряни, що про свої проблеми ми знаємо, вболіваємо, маємо обговорення між собою. Ніхто у коментарях чи бесіді не сказав про те, що я написав неправду. Це не може не тішити. Питання лише в тому, чи це було на часі  сказано священиком в інтернеті для всіх і до себе.

P.S. Раджу всім прочитати книжку Омеляна Ковча «Чому наші від нас утікають» і задатися питанням, чи його праця була на часі.