Роздуми над євангельською притчею про митаря і фарисея.

10 “Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий - митар. 11 Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. 12 Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. 13 А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! 14 Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений.” Лк. 18. 10-14
Притча про митаря і фарисея, це кілька уроків в одному. Це урок про покору, про молитву, про осудження, про покаяння, і, зрештою, про нас з вами. Це одна з найкращих ілюстрацій на підтвердження слів Ісуса: «Останні стануть першими, а перші останніми». Христос, як добрий Вчитель навчає всіх нас дуже важливих речей, без яких у щоденному житті ми не можемо називатися віруючими людьми та дітьми божими. Це лише в людей є розділення за професіями, становищем, національністю, а для Бога, всі ми є його дітьми. У храмі на молитві ми бачимо двох божих дітей. Провинилися обоє, але свою провину визнає лише один. Для Отця вони є рівними, але один себе вважає «рівнішим» від іншого. Обидва належать до вибраного народу Ізраїля, але один себе вважає вибранішим. У щоденному житті, в процесі виховання своїх дітей ми часто стикаємося з подібними ситуаціями. Часом дитина думає, що батьки любитимуть їх сильніше тоді, коли менше любитимуть своїх інших дітей, братів і сестер дитини. Звідси йде постійне бажання в дитячому віці боротися за батьківську любов, використовуючи інколи недозволені прийоми: намовляння, підлабузництво, підставляння і т.п. Також, щоб оправдати свої невдачі, діти люблять наводити в приклад тих, хто більше від них зазнав невдач. І навпаки, дітям властиво прибільшувати свої успіхи, щоб виглядати кращими на фоні інших. Ці моделі поведінки з дитячого віку, людина часом пристосовує і у своєму духовному житті. Щоб здаватися собі кращим, ми любимо звертати увагу на інших, хто, як нам здається, є далеко позаду нас. Щоб оправдати те, що ми не ходимо у неділю до храму, ми наводимо в приклад десятки «митарів», що стоять в храмі, хоч їхнє життя є далеким від ідеалу. Щоб здаватися кращими, ніж ми є насправді, ми робимо багато речей напоказ, часом дописуючі собі різноманітні успіхи. Але найгірше, що ми зростаємося з думкою, що «я не є вже таким поганим». Ми так часто себе порівнюємо з іншими, що втратили потребу себе порівнювати з Христом. Для того, щоб здобути святість, треба визнати свою гріховну природу. Щоб «неосудно сміти призивати» Бога своїм Отцем, треба визнати себе дитиною, і то дитиною непослушною. Притча про митаря і фарисея навчає нас щирості, щирості супроти себе, ближнього і Бога. Ця щирість має ґрунтуватися на переконанні, що Бог знає наше серце. Дитина може часом обдурити своїх батьків, але це не так страшно. Страшно, коли доросла людина думає, що може обдурити Бога, вдати, що Його хтось потребує більше від нас. Із таким фарисейством, духовною сліпотою, ми стикаємося на кожному кроці. І на жаль, ця духовна сліпота є майже невиліковною. Хіба надприроднє Боже втручання може перемінити людину, що трапляється вельми рідко. Тому треба задуматися, чи не проявляються і як часто симптоми цієї страшної духовної недуги. Чи не заступає очі нашої душі духовна катаракта, яка заважає поглянути на себе такими, якими ми є насправді, а не такими, якими ми хочемо, щоб нас бачили люди?

Коментарі