Про жалобу і траур серед тих, хто себе називають християнами

Я мертвий чоловік, я просинаюся вранці, і мені нестерпно хочеться одного - спати.

Я одягаюсь в чорне і ношу траур за собою.

Траур за людиною, якою не став.

Я крокую, як автомат, по вулиці Мистецтв,

по вулиці, де помер Оскар Уайльд, зовсім, як я.

Напевно, розрив певних шаблонів ніколи не може пройти безболісно. Це багатьом з нас не до вподоби. І ця стаття не має за мету когось у чому переконати, а радше розпочати певну дискусію, обговорення, а можливо і діалог.

На цю тему хотілося написати давно, адже в усних розмовах бачив безліч різних думок, вигадок, забобонів, пов’язаних із дотримання т.зв. «жалоби». На одному із сайтів у розділі «Релігія» я зустрівся з певними вказівками щодо трауру, які не мають нічого спільного з вірою, лише із традицією. А те, що багато з нас плутають віру і традицію, доводити нікому не потрібно. Навіть серед духовенства є чимало різних думок, цілковито протилежних  між собою. Може ці роздуми, часом трішки контроверсійні, проллють хоча б частково світло на це питання.

Неодноразово доводилося бачити на вулиці жіночок у всьому чорному, що вказувало на їх втрату в родині. Натомість, нічого, окрім чорної хустки, спідниці, блузки та туфлів не вказувало на те, що людина є цією втратою близької людини засмучена. Та сама мова, та сама поведінка, тільки інший «дрес-код». Питання, яке я собі задавав неоднаразово: кому це все потрібно? Кому від цього легше? Хто від цього є щасливішим? Адже у житті я бачив набагато більше справді засмучених людей у звичному одязі, ніж у чорному. І є набагато більше вагомих причин не піти до когось на весілля чи ювілей, ніж мнима річна жалоба. Я стикнувся з тим, що через жалобу людина переставала співати у церковному хорі, ніби це мало б підкреслити щось важливіше, ніж прославлення Господа.

Якось, коли я був молодим священиком, до мене після парастасу, молитви у домі померлої жінки, підійшла одна дівчина. Вона була внучкою померлої. Через кілька днів після похорону вона повинна була бути дружкою на весіллі. Її питання полягало в тому, чи можна їй брати участь у весіллі. Без жодних вагань я її заспокоїв і дав ствердну відповідь. Я знаю, що на моєму місці багато-хто із священиків, навіть моїх друзів зробили б по-іншому.  Але все-таки, я не шкодую про це і зробив би сьогодні так само, як і тоді. На це є свої причини.

По-перше, ні у нашому Катехизмі "Христос - наша Пасха", ні у жодних рішеннях синодів немає нічого про приписи дотримання жалоби за померлим. Навпаки, у розділах про поминання усопших і християнське розуміння смерті, немає жодної згадки про приписи носити чорне, чи примусову відмову від розваг. Молитва за померлими чи вселенське поминання усопших має відбиток християнського пригадування та молитви за прощення прогрішень. Заклик Церкви молитися за померлого, вже цим самим виключає тему смутку. Молитва без надії, як птах без крил чи рослина без води. А там, де надія, там завжди радість, адже це один з плодів Духа Святого.

По-друге, це не має відношення до нашої віри, а радше до традицій народу. Це треба чітко розрізняти, щоб не плутати одне з іншим. Для християнина,  смерть не має над ним влади. Христос своїм Воскресінням показав безглуздя диявола, що сподівався на смерть, як на свою перемогу. Не відкидаючи важливості людських емоцій, вважаю що вони мають бути природніми, а не традиційними. Тому, принцип ап. Павла, що хто постить, нехай не судить того, що не постить, успішно можна примінити і щодо традиції дотримання жалобних практик.

 По-третє, я себе у розмові з тією дівчиною поставив на місце померлої і подумав, чи вона б хотіла, щоб її внучка після її смерті робила щось напоказ, чи чулася б від цього добре? В нашому народі багато наших дій ми робимо про людське око. Справа в тому, що, якщо я маю щирий біль за померлим, мені сама думка про веселощі буде неприємна. Але ми є різні і по-різному можемо відноситися до втрати. Якщо я християнин, я не маю бути сумним, як лицемір.  «Не хочемо, щоб ви не знали щодо померлих, щоб ви не сумували як ті, що не мають надії. Бо ми віруємо, що як Ісус умер і воскрес, так і тих, що уснули в Ісусі, Бог приведе з Ним.» (1 Сол. 4.13-14) Мій сум має бути від серця. Скільки того лицемірства є на наших похоронах? Скільки разів доводилося бути свідком того, як «люди в чорному», тобто ті родичі, хто в траурі, сперечаються про спадщину і статки? Скільки обвинувачень, скільки заздрості, але при тому  не дай Боже комусь показатися на весіллі чи дні народженні у друзів! Чому той траур за померлим має бути тягарем, а не природнім емоційним станом людини? Христос також просльозився при вигляді плачучих родичів Лазаря, і це є природнім для людини – плакати, скорбіти. Але не можна нікого заставити плакати і скорбіти, неправильним є бавитися в театр, де є актори, костюми і моделі поведінки. І найбільше списів було поламано у родинних війнах між молодим і старшим поколінням саме з цієї причини: молода людина не думає шаблонно і традиційно. 

Ніколи не перестане бути актуальною цитата німецького поета Фрідріха Гагедорна «щасливий той, хто бути самим собою може». Тож будьмо самі собою. Коли нам сумно, сумуймо. Коли весело, радіймо. Проте не забуваймо спів-радіти з тим, кому радісно, хоч нам і сумно. А також сумувати з тим, кому сумно, хоч на душі розквітають квіти. Адже бути християнами – це виклик пройти шлях Христа, що був завжди серед тих, хто його потребували і тих хто його не хотіли бачити.