Про дітей, батьків і людей-павуків

Вперше пишу щось на замовлення. Написати про цю проблему мене попросила одна із друзів з фейсбуку і колишня парафіянка. Те, що я маю ті чи інші думки щодо тої чи іншої проблеми, ще не означає, що я знаю рецепт розв’язання цієї проблеми. Тим, хто читає цей мій блог, повинен розуміти це. Проблема, про яку мене попросили написати є справді актуальна, а для декого актуальна настільки, що ставить людину в обставини вибирати між можливістю зберегти чи втратити свою віру. А тепер все по порядку.

Неоднаразово ми буваємо свідками ситуацій у храмі, пов’язаних із малими дітьми. Як часто молоді тато чи мама ловлять на собі невдоволені погляди чемних літніх людей, яким заважає дитяче белькотіння, забавки, зачіпання чи сміх. Як багато батьків через це взагалі не ходять до храму, адже хтось надто часто висловлював свої претензії  через те, що їм хтось заважав у на богослужінні.  Як і що зробити потрібно, щоб вирішити  цю дилему? Насправді, тут мало-що залежить від дітей, батьків чи «чемних пань та панів».  Тут потрібно докласти праці священикові. Дехто з отців не надто вникає в це питання і вдають, що в громаді нічого не відбувається. Їм здаєтся, що ця проблема їх ніяк не стосується і повинна вирішитися сама собою. Є священики, які виходом із ситуації взагалі вважають забороняти приходити до церкви батькам з малими дітьми. В це важко повірити, але такі священики існують.  Їм заважають діти на відправі, бо не вони, а діти є в центрі уваги. Але більшість є цілком адекватними  і добрими душпастирями, які люблять бачити в храмі маленьких дітей, чути їх спів разом із хором і навіть люблять, як діти їх перебивають в часі проповіді.  Якщо у вас такий священик, ніяких напружень не виникатиме, і вам у певній мірі з таким священиком поталанило.  Второпний священик повинен не боятися звернутися до людей із роз’ясненням, чим є Літургія і чим вона не є. Вона є молитвою, апогеєм молитви, де Бог і людина мають свою «здибанку». Але слово «літургія» означає «справа людей». Тут немає однини, а є множина людей, яку ми називаємо громадою. І тому, якщо комусь на Службі заважає інший, то з таким успіхом ця особа могла б помолитися вдома за зачиненими дверима. Бог і там би її почув. А якщо комусь важливо щось слухати, для цього прекрасно підійде радіотрансляція Літургії. Йдучи на Літургію до храму, я повинен знати, що йду молитися і сам, і з громадою. А громада включає всіх і без винятків.

 У одному із українських храмів закордоном, я спостеріг цікаве вирішення питання малих дітей у храмі. Церква невеличка, але праву нава храму, де стоїть бічний престіл було віддано для маленьких дітей. У нас це зарезервовано за літніми мужчинами, хоча між ними і дітьми, насправді, різниця досить умовна. Діти там були разом, поблизу були їхні батьки і через це парафія справляла враження живої. А діти себе там вели і справді живо. По крайній мірі це живіше, ніж мертво сидіти чи стояти, розглядаючись по боках.

Я пригадую свої потуги із запровадження ідеї, коли б батьки приводили перед Літургією маленьких дітей дошкільного віку до парафіяльного будиночку, де б діти нікому не заважаючи в храмі, могли би побавитися, помолитися, переглянути мультики під доглядом двох дорослих. Я вже навіть придбав іграшки, підібрав аніматорів, а батьки вперто не хотіли приводити туди своїх дітей. Якби я був в місті, думав я, я б з легкістю це реалізував, а тут така невдача. Я організовував Літургії для дітей, мав з ними часті виїзди, табори. Але зробити задумане швидше, не вдавалося і все тут. Але за кілька років по тому, я знову голосно  поставив це питання на парафіяльному соборі на тему  «Живої парафії». І там мене мої парафіяни просто «поставили на місце» з моєю ідеєю фікс. Молоді мами рокрилися і пояснили, що не хочуть «здавати» дітей до будиночку, бо тоді вони….не будуть з ними у храмі. І мене осінило, адже я і не помітив, як збільшилася кількість діточок у храмі за ці кілька років. Насправді, переважна кількість молодих батьків з малолітніми дітьми давно і регулярно відвідують богослужіння. Десятки діточок і навіть немовлят приносять до євхаристії у неділю! І мені стало соромно за те, що я бачив свою ідею, а не бачив того, як її актуальність давно було втрачено. І напевно, причиною того було те, що люди зі свого боку зрозуміли мої зусилля і старання, і самі з дітьми почали відвідувати храм. Мої парафіяни просто звикли до присутності дітей у храмі. Звикли до своєрідного шуму, що супроводжує діточок, звикли, що саме діти перші приходять до причастя, на всю церкву кажучи голосно:  «Мене звати Яна». Звикли до того, що частина проповіді стосуватиметься дітей і саме вона буде найбільш зрозуміла для старших. Мої парафіяни звикли, що діти можуть в храмі плакати, збиваючи регента хору. Вони звикли навіть до того, що діти можуть сваритися в церкві. До всього можна звикнути. Але не можна і не треба звикати до прогнання дитини з Церкви. Нічого не казатиму про жорно, бо Хтось це сказав до мене, але те, що комусь може дитина заважати на Літургії, не є проблемою дитини, але проблемою дорослого. Дорослий знає, що він робить, а дитина не завжди. Не обходиться без вередувань, пустування і навіть крадіжок. Та все ж таки, це є ніщо, порівняно з тим, що ми передумуємо в часі Літургії у своїй голові. Це є ніщо, у порівнянні з тим фарисейством та показухою, яку можуть демонструвати дорослі. І це є ніщо у порівнянні із жортокістю, з якою можуть шипіти дехто чи просто дивитися.

На кожній парафії є люди, подібні до павуків. Їм добре, коли поруч нікого немає. А той хто є, має статися жертвою. І якщо поруч немає нікого, вони перетворять у свою жертву Господа Бога, засипавши Його фальшивими сповідями, безчисленними вервичками і десятками набожеств. Всім, що унеможливить слухання. Це нещасні люди. І ображатися батькам дітей на них не варто. Такі люди за роки відігнали з парафії не одну людину, натомість не привели нікого. Зазвичай, це люди, які просто не люблять дітей. Стається так тому, що їх в дитинстві також не любили, або любили лише їх. Треба просто змиритися з тим, що такі люди-павуки завжди були є і будуть. Вони потребують нашої любові і молитов, а не образ чи неприязні.

Насамкінець, хочеться нагадати мирянам про їхню співвідповідальність за все, що відбувається на парафії із священиком. Треба навчитися не бути байдужим до проблем, що виникають у парафіяльному житті, набратися сміливості, щоб висловити священику і членам парафіяльного уряду свої ідеї, побажання чи зауваги. Інакше ми ризикуємо умертвити, а не оживити свої парафії.