Не прогавмо цей шанс

Поговоримо про справедливість в контексті живої парафії.


 Картинки по запросу парафія
"Полюбіте справедливість, ви,
 що правите землею! Роздумуйте про Господа в правоті
 й у простоті серця шукайте його!.. 
Бо справедливість – безсмертна" (Мудр 1, 1.15).

Справедливість в усі часи вважалася особливою чеснотою. Але справедливість людини завжди мала своїм мірилом справедливість Божу. А без неї, як побачимо далі, будь-яка суспільна система приречена на невдачу.

Чому людина справедлива? Бо справедливий її Творець. Справедливість у Біблії має особливий стосунок до миру: "Милосердя й вірність зустрінулися разом, справедливість і мир поцілувались між собою" (Пс 85, 11). Там, де панує справедливість, панує мир. І там, де є мир, поруч справедливість. Але як їм зустрітись у реальному і практичному житті наших парафій?

Катехизм УГКЦ "Христос – наша Пасха" вказує на справедливість як на суспільну чесноту: "Справедливість як суспільна чеснота полягає в тому, щоби Богові та кожній особі – членові суспільства було віддано те, що їм належиться. Така справедливість у житті суспільства здійснюється у двох основних формах: справедливому розподілі та обміні матеріальних благ.
Розподільча справедливість забезпечується тоді, коли спільні блага, відповідно до справедливого закону, належним чином стають доступними всім членам суспільства (наприклад, у разі належного соціального захисту, пенсійного забезпечення громадян тощо). Обмінна справедливість здійснюється у вигляді справедливого обміну матеріальними благами між окремими членами суспільства (наприклад, у торгівлі, коли ціна товару відповідає його якості)". У контексті важливої сьогодні справи оживлення парафій і стратегії майбутнього церковного розвитку актуальною залишається й тема суспільної справедливості у вимірі парафіяльного життя.

Хто, як не пастир, захистить громаду?

Почнімо від людини, яка несе безпосередню відповідальність за всі процеси, що відбуваються в парафії. Це священик, який перший відповідає за те, щоби сприяти розвитку парафіяльної спільноти. Особисті чесноти й риси характеру пресвітера мають служити орієнтиром та прикладом для наслідування його парафіянами.
Слово "справедливість" однокореневе зі словами "правда" і "праведність". Пошук справедливості, по суті, – це пошук правди і плекання праведності життя. Бути справедливим – означає бути праведним. Так, це та ж святість життя, шукання Бога і Його Царства. Коли з проповідальниці священик на Літургії закликає людей до праведності, очевидно, що й сам повинен прагнути цього.
Бути справедливим – це бути чутливим до несправедливості, яку ми називаємо беззаконням. Суспільна несправедливість – це не що інше, як беззаконня в очах Божих. Пригадаймо дві заповіді, на яких "тримається Закон і пророки". Це дві заповіді любові. Невиконання однієї з них виключає сповнення другої. І навпаки, сповнюючи одну заповідь, сповнюємо другу.
Саме тому любов до Бога співзвучна з любов’ю до ближнього. Хто, як не священик, має знати всіх, хто зазнав тої чи іншої несправедливості у його парафіяльній спільноті? Хто, як не пастир, має бути не лише представником громади, а і захисником її інтересів?..
Наприклад, якщо мені відомі факти невиплати заробітної плати в моїй парафії, випадки нечесного зиску, важких умов праці, домашнього насильства, бідності, – як я можу це ігнорувати? Чи я буду відсторонено молитися Богу, приносити безкровну Жертву Його Сина, який закликав: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все інше вам докладеться" (Мт 6, 33)?..
Можливо, сьогодні настав час, коли серед парафіяльних книг у храмі має бути і книга з іменами й адресами тих, хто зазнає несправедливості в суспільстві, громаді, родині. Принаймні така книга обов’язково має бути записана в серці кожного священика…
У ній мають бути вписані парафіяни, які потребують особливої уваги цілої парафіяльної спільноти: сироти, вдови, багатодітні родини, колишні в’язні, узалежнені, убогі, хворі, люди з особливими потребами – усі ті, хто має пізнати не наш "справедливий" суд, а воістину справедливий розподіл матеріальних благ і щире спілкування в громаді. Це не просто їхнє право, а й наш обов’язок – сприяти тут і зараз поширенню Царства Божого, яке є серед нас.

Ідеал Майдану? І не тільки!

Парафіяльне життя – явище вельми багатогранне. Але його головні герої – це люди. Ідеальна і жива парафія – втілення й ідеалу Майдану також. Хоч би як дивно це звучало, але така правда.
Учасники Майдану – це люди, готові відстоювати цінності й робити це разом, шукаючи допомоги Господа. Кожен, хто був на Майдані, пізнав ті елементи, з яких має складатися ідеальне справедливе суспільство: готовність до служіння й самопожертви в ім’я ближнього та особлива надія на Божу допомогу тоді, коли настає людське безсилля.
Про це писав іще Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні "Як будувати рідну хату" в грудні 1941 року: "Коли всі засади Євангелія є в народі загально прийняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінню християнських чеснот, коли народ своїм життям і молитвою заслужить благословенство і поміч Неба, і коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане посланництво, тобто проповідає Євангеліє і освячує народ та за нього молиться. [Тоді] ті труднощі, що зв’язані з верховним проводом, розв’язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя.
Але коли тих умов немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро" 
Читаючи цей його твір, ми можемо спокійно підставити замість слова "хата" те, що нам пасує тут і зараз, адже він подає прекрасні думки щодо того, "як будувати свою родину", "як будувати свою парафію", "як будувати свою державу", "як будувати свою сільську громаду" тощо. У цьому посланні й нинішні часи мають чітку підказку: без справедливого, а отже, праведного життя будь-яка суспільна система приречена на невдачу.

***


Парафія, якщо вона справді хоче стати місцем зустрічі з живим Христом, – це спільнота, яка разом досягає спасіння. Навчити бачити живого Христа в тому, хто трапляється на моїй життєвій дорозі, стати ближнім для іншого – пряме завдання як священика, так і кожного парафіянина. А що буде, коли ми ризикнемо та спробуємо стати чутливими до беззаконня й суспільної несправедливості, екологічних проблем, байдужості та хамства?.. Ми опинимося "недалеко від Царства Божого", і той святий неспокій із повним правом можна буде назвати блаженством, тобто щастям.

Стаття для №4 журналу "Католицький вісник" від 23.02.15

Коментарі