Про деяких з наших святих.

Готуючись до проповіді на Неділю Всіх Святих Українського народу, заново відкрив для себе деяких НАШИХ українських святих. Я думав, що знав про них, а виявляється, що не все. Я був свідком їхньої беатифікації блаженної пам̓ті папою Іваном Павлом ІІ, але не зауважив величі їхнього подвигу. Тими, про кого я кажу, були Пратулинські мученики, що своєю смертю на церковному подвір̓ї від куль російських вояків, показали, що мучеництво завжди було найкращим способом осягнути вінок святості і прийти до Бога. Не полінуйтеся кожен, хто читає мій блог, прочитати з Вікіпедії статтю про Пратулинських мучеників. Але я скажу те, що мене вразило найбільше. Наскільки шокувала мене їх постава перед лицем смерті, настільки я був „вбитий наповал” поставою їх священика о. Йосифа Курмановича, що „боячись арешту за неприйняття ним православ'я відслужив Різдвяну Літургію і покинув село та перейшовши кордон з Австрією переселився в Галичину. Парафіянам він сказав, що скоро влада заборонить греко-католицьку церкву.” Важко втриматися від осудження, ще важче знайти пояснення того, чому парафіяни виявилися стійкішими за свого пастиря. Цей приклад показує, наскільки великий потенціал є захований в мирянах. І наскільки ми, як духовні пастирі не дотягуємо до тієї планки, яку давно осягнули наші вірні. У колі священиків, ми дуже часто захоплюємося своїми парафіянами, які не маючи на собі печаті священства, набагато краще служать Богу і своїй Церкві своїми талантами і свідченням віри. Хотілося б, щоб молодь не знеохочувалася через поганий приклад священика чи єпископа. Вас також стосуються слова Христа: „Тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони та не роблять того!”