Сказати, чому і коли я радію з того, що є греко-католиком?

Я є священиком Української Греко-Католицької Церкви. Приналежність до неї сповняє мене особливою гордістю і радістю в особливі моменти мого життя.

Я радий тоді, коли йду пішки до Гошева в оточенні 20 тисяч молоді, які усміхаючись, прощею долають більше тридцяти кілометрів за кілька годин.

Я радий тоді, коли бачу інші тисячі обличчя молоді у Зарваниці, Крехові, Уневі. Багато з них долають туди більше сотні кілометрів пішки. В такі хвилини я просто стою збоку і довго любуюся ними, я є спокійний за нашу Церкву.

Я радий тоді, коли бачу сотні молодих священиків і старших священиків разом, коли вони цю молодь сповідають. Коли у черзі до сповідальниці довжиною кілька метрів я бачу дітей та молодь, я знаю, що хтось добре потрудився, щоб вони там стояли. А коли до Євхаристіхї приступають тисячі людей, це справляє неабияке враження.  

Я радий тоді, коли бачу наших двох Блаженніших, коли слухаю їхні науки, повні простої життєвої мудрості та теплоти. А коли бачу, що вони їздять не на мерседесах чи лексусах, я впевнений, що є у тій Церкві, що треба.

Я чувся якось дуже піднесено і радісно серед мільйона наших прочан на зустрічі їх із Святійшим Отцем Іваном Павлом ІІ. Ніяка інша конфесія в Україні ніколи не збирала і половини прочан від тієї кількості за всю історію існування християнства на Україні, а це, 1025 років, як-не-як. В УГКЦ фотошопом ніколи не користувалися, щоб збільшити кількість вірян під час відправ наших Предстоятелів.

Я радий з того, що монахи у моїй Церкві не їздять на подарованих джипах і не займаються контрабандою алкоголю і сигарет. Вони моляться і служать людям.

Комусь може здатися дивним, але я дуже радий з того, що за вхід до монастиря чи Лаври, ніхто і ні в кого не вимагає грошей. І моляться у моїй Церкві за всіх, а не за вибраних.

Я радий з того, що належу до Церкви, єпископи якої ніколи не співпрацювали з КДБ, а були завжди із своїм народом. Наші єпископи ісповідники не втекли у 1946 році на Захід, як пастирі інших конфесій, а померли, як мученики чи були виселені в Сибір. Я гордий також з того, що моя Церква мала тисячі свідків віри - мирян, таких як уманські чи пратулинські мученики. Читаючи про них та життя підпільної Церкви, мені далеко не все одно, до якої Церкви я належу.

Я радий з того, що маю можливість у своїй Церкві бути одруженим священиком, мати сім’ю і дітей. Я знаю, що багато тисяч священиків у цілому світі хотіли би бути на моєму місці.

Чому я ще радий за свою Церкву? Тому що за 11 років священства, я не зустрівся з жодним випадком симонії. Я припускаю, що це багатьом не вкладається в голові, але я ніколи і, нікому, і нічого не платив, щоб стати і бути священиком, мати парафію чи отримати якусь церковну нагороду. Я маю друзів у всіх конфесіях серед священиків, і знаю, що сказати так само про свою Церкву, вони, на жаль, не можуть.

Я гордий, коли бачу соціальну та освітню роботу, яка ведеться у тій Церкві, до якої я належу.Це бачуть всі, тому і зростає довіра до моєї Церкви на всій Україні.

Я б дуже хотів, щоб ті, хто себе відносять до УГКЦ знали, що вони є членами найбільшої Церкви у світі – Католицької, а відтак мають все що потрібно, щоб осягнути вічне життя.

Якщо хтось відчуває те саме, що і я, не встидайтеся, скажіть про це. Адже я ще не вичерпав всі ті причини чутися гордим з того, що ми належимо до Української Греко-Католицької Церкви.