Сказати, чому і коли я радію з того, що є греко-католиком?


Я є священиком Української Греко-Католицької Церкви. Приналежність до неї сповняє мене особливою гордістю і радістю в особливі моменти мого життя.
Я радий тоді, коли йду пішки до Гошева в оточенні 20 тисяч молоді, які усміхаючись, прощею долають більше тридцяти кілометрів за кілька годин.
Я радий тоді, коли бачу інші тисячі обличчя молоді у Зарваниці, Крехові, Уневі. Багато з них долають туди більше сотні кілометрів пішки. В такі хвилини я просто стою збоку і довго любуюся ними, я є спокійний за нашу Церкву.
Я радий тоді, коли бачу сотні молодих священиків і старших священиків разом, коли вони цю молодь сповідають. Коли у черзі до сповідальниці довжиною кілька метрів я бачу дітей та молодь, я знаю, що хтось добре потрудився, щоб вони там стояли. А коли до Євхаристіхї приступають тисячі людей, це справляє неабияке враження.  
Я радий тоді, коли бачу наших двох Блаженніших, коли слухаю їхні науки, повні простої життєвої мудрості та теплоти. А коли бачу, що вони їздять не на мерседесах чи лексусах, я впевнений, що є у тій Церкві, що треба.
Я чувся якось дуже піднесено і радісно серед мільйона наших прочан на зустрічі їх із Святійшим Отцем Іваном Павлом ІІ. Ніяка інша конфесія в Україні ніколи не збирала і половини прочан від тієї кількості за всю історію існування християнства на Україні, а це, 1025 років, як-не-як. В УГКЦ фотошопом ніколи не користувалися, щоб збільшити кількість вірян під час відправ наших Предстоятелів.
Я радий з того, що монахи у моїй Церкві не їздять на подарованих джипах і не займаються контрабандою алкоголю і сигарет. Вони моляться і служать людям.
Комусь може здатися дивним, але я дуже радий з того, що за вхід до монастиря чи Лаври, ніхто і ні в кого не вимагає грошей. І моляться у моїй Церкві за всіх, а не за вибраних.
Я радий з того, що належу до Церкви, єпископи якої ніколи не співпрацювали з КДБ, а були завжди із своїм народом. Наші єпископи ісповідники не втекли у 1946 році на Захід, як пастирі інших конфесій, а померли, як мученики чи були виселені в Сибір. Я гордий також з того, що моя Церква мала тисячі свідків віри - мирян, таких як уманські чи пратулинські мученики. Читаючи про них та життя підпільної Церкви, мені далеко не все одно, до якої Церкви я належу.
Я радий з того, що маю можливість у своїй Церкві бути одруженим священиком, мати сім’ю і дітей. Я знаю, що багато тисяч священиків у цілому світі хотіли би бути на моєму місці.
Чому я ще радий за свою Церкву? Тому що за 11 років священства, я не зустрівся з жодним випадком симонії. Я припускаю, що це багатьом не вкладається в голові, але я ніколи і, нікому, і нічого не платив, щоб стати і бути священиком, мати парафію чи отримати якусь церковну нагороду. Я маю друзів у всіх конфесіях серед священиків, і знаю, що сказати так само про свою Церкву, вони, на жаль, не можуть.
Я гордий, коли бачу соціальну та освітню роботу, яка ведеться у тій Церкві, до якої я належу.Це бачуть всі, тому і зростає довіра до моєї Церкви на всій Україні.
Я б дуже хотів, щоб ті, хто себе відносять до УГКЦ знали, що вони є членами найбільшої Церкви у світі – Католицької, а відтак мають все що потрібно, щоб осягнути вічне життя.


Якщо хтось відчуває те саме, що і я, не встидайтеся, скажіть про це. Адже я ще не вичерпав всі ті причини чутися гордим з того, що ми належимо до Української Греко-Католицької Церкви.

Коментарі

  1. Дякую, отче :) У мене приблизно такі ж думки були, але якось їх не вдавалося впорядкувати і викласти :)

    А ще, як на мене, я тішуся, що належу до УГКЦ, бо церква, яка з'явилася внаслідок унії, -- свого роду взірець, те, що в ідеалі мало би статися з усіма православними церквами -- і тоді церква у єдності повернулася б до стану, який був до 1054 :) Тому дякую Богу, що можу служити Йому у церкві свого обряду, але у єдності з Папою. :)

    ВідповістиВидалити
  2. Дійсно, те, що спримали як засіб для ополячення, сталося способом зберегти свій обряд, мову, пісню і культуру

    ВідповістиВидалити
  3. Згоден повністю з Вами отче. Мені не встидно за нашу церкву. Маємо на кого рівнятися: Папа Франциск, Блаженнійший Святослав, Блаженнійший Любомир. Маємо у кого вчитися. Але і розслаблятися не варто. Церква потребує щоденної кропіткої роботи та підтримки. Для кращої комунікації потрібно створити сторінку у Фейсбуку кожної нашої церкви. Щоб там була інформація про розклад богослужінь,навчальні статті, читання Євангелія на кожен день, Житія Святих, церковний календар. мають бути створені групи, спільноти кожної церкви, посилання на сайти церкви, на медіаресурс УГКЦ. Щоб люди спілкувалися як з церквою, так і між собою. Тому що у нас люди, виходячи з церкви, половина не знають одне одного. Це зблизить усіх. І це швидке поширення інформації, яке не потребує значних капіталовкладень.Цим ми дамо достойну відповідь всяким сектам, тому що наші люди будуть навчені, освічені. І їм вже ніхто не зможе задурити голову. Цього вимагає сьогодення. Пишіть, учіть нас, лікуйте наші душі. А ми за це Вам будемо дуже вдячні, та за потреби будемо теж долучатися до роботи. Слава Ісусу Христу!

    ВідповістиВидалити
  4. Велике спасибі Вам отче за щирі, прості, і близькі кожному з нас слова!!! Але також варто підтримати думку попереднього дописувача - справді "розслаблятися" занадто не варто.... Хоч ми і виглядаємо на фоні інших в позитивному світлі, та багато праці ще попереду. Таки замало є катехитичної роботи в нас, особливо в церквах діаспори. Ось вже два роки минуло відколи вийшов наш Катехиз "Христос Наша Пасха", а ситемного якось вивчення, чи хоча б популяризації його не має. Хто про цей Катехизм чув?... Навіть якщо він вже є в когось на полиці, то скільки вірних (і навіть отців) його читають? Те саме відноситься і до вивчення Святого Письма, і до Життя Святих і т. д і т.п... А без цього всього ми скочуємося до поверховості і традиційного формалізму. Те що "два рази на рік" і на парафіялні забави наші церкви переповнені не повинно розслабляти нікого... Нажаль на недільних Святих Літургіях людей не збільшується, а скоріше навпаки... Винятком можуть служити поодинокі парафії. Поза тим, ці молодіжні прощі в Україні, ці тисячі нових, молодих людей що і далі прямують у відпустові місця не на "дискотеку з пивом" - а на молитиву, йдуть сотні кілометрів пішки щоб висповідатися і причаститися, вражає і надихає!!! Хто мав ласку від Бога колись це пережити, ніколи вже цього не забуде. Ще раз велика Вам подяка!

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар