Роздуми на євангельський уривок 15 Неділі від Зіслання Святого Духа

35 І от один із них, законоучитель, спитав його, спокушаючи: 36 “Учителю, котра найбільша заповідь у законі?” 37 Він же сказав до нього: “Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: 38 це найбільша й найперша заповідь. 39 А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. 40 На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються.” 41 Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: 42 “Що ви думаєте про Христа? Чий він син?” Кажуть йому: “Давидів.” 43 Він до них мовить: “Як же Давид у надхненні називає його Господом, 44 кажучи: Господь промовив Владиці моєму: Сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги. 45 Коли, отже, Давид його Господом називає, то як він може бути його сином?” 46 І ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його запитувати. Мт 22, 35-46

Людину завжди цікавило все із префіксом «най». Люди ніколи не перестануть доводити, хто є найстарішим, найвищим, найменшим, найшвидшим в світі. У щоденному житті ми також часто собі думаємо, яка є наша найзаповітніша мрія, або чого ми боїмося найбільше.  Законовчитель із євангельського уривку євангеліста Матея, знав дуже багато заповідей. Можна сказати, що він завдяки своєму знанню всіх заповідей і носив таке поважне звання законовчителя. Сучасній людині набагато легше визначитися для себе із найбільшою, тобто найважливішою заповіддю. Про заповіді ми найчастіше говоримо в контексті 10-ти Заповідей Божих, хоча фактом є, що більшість вірних їх так просто за порядком навіть не назве. Але зате кожен назве принаймні кілька з них, де на першому місці обов’язково буде заповідь «Не вбий», а не дві заповіді любові, про які каже Христос.
Законовчитель не просто так прийшов до Ісуса, він хотів спокусити Христа, підловити на слові, адже, називаючи якусь одну заповідь, відразу немов би применшуються інші.  Хоча розповідь євангеліста  Марка дещо по-іншому описує цю подію. Марко вірив у щирі наміри законовчителя. Тому-то, щоб не дати фарисеям і садукеям зайвого приводу позловтішатися, Господь називає не заповідь з Декалогу, чи якийсь припис закону, а цитує заповідь з книги Второзаконня. Повністю вона так звучить: «Слухай же, Ізраїлю, і вважай, щоб ти виконував їх, щоб був щасливий та щоб розмножились ви вельми, як обіцяв тобі Господь, Бог твоїх отців, на землі, що тече медом та молоком. Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю. Оці слова, що їх я заповідаю тобі сьогодні, мусять бути в твоєму серці.» (Втор 6, 3-6) Натомість друга заповідь, любові до ближнього взята із Книги Левіта і повністю виглядає так: «Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці; докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха. Не будеш мститися і не будеш злопам'ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе: я - Господь.» (Лев 19, 17-18) Як бачимо, Христос, кажучи про найбільшу заповідь, говорить про два виміри людського життя: горизонтальний та вертикальний. У ньому, Синові Божому ці дві заповіді були найповніше сповнені. Саме з любові до Бога Отця і Людини, Він приймає хресну жертву. І хрест стається символом універсальної любові, яка простягається у всіх вимірах. Можна сказати, що коли ми кажемо, що віруємо в Бога, насправді сенсом сказаного має бути «Ми любимо Бога і ближнього». Без цього немає віри, радше віра є якимось сурогатом, як у випадку з дияволом. Адже диявол також вірує в Бога, але відсутність любові та довіри, а як наслідок – гордість, є причиною того стану, у якому він є. Бути релігійною людиною, означає мати любов в собі. Любов є фундаментом, який підтримує все наше духовне життя. Тому-то не лише наша молитва, але і конкретні діла милосердя мають стати для нас середниками, щоб осягнути найбільшу мету свого життя, а саме спасіння безсмертної душі та перебування після своєї смерті із тими, кого ми любили тут на землі: Господом Богом і нашими ближніми. 

Коментарі