Чи не забагато я хочу від тих, кого якось назвали «сопляками»



Сьогодні відбуваються дуже важливі події, які продовжують становлення нас як української нації. Майдани у містах та селах країни, головний Майдан у Києві є новою надією і водночас новим викликом для кожного, хто читає ці рядки. Не знаємо, як називатимуть ці події в шкільних підручниках історії через  10 років, але те, що через 10 років ми з вами житимемо у країні з іншими політиками, це точно.Хто з нас задумується над тим,що ті, кого дехто назвав  «сопляками» у Львові, отримають відповідну освіту, одягнуть краватки, діловий костюм і вчитимуться керувати Україною. Отримають фах, який сьогодні є чи не найбільше дискредитованим, фах політика. Бувши політиками, вони намагатимуться надавати нашій країні європейського обличчя. Це сьогодні вони стоять на сцені, наливають чай, стоять на барикадах  із прапорами поверх курток, розмальованими обличчями, та усмішками на устах. Це сьогодні їм дістається беркутівськими дубинками по плечах, чоботами по голові, розбивається їхні фотоапарати і задається просте, на перший погляд, запитання «Ти єщьо живой?» Це сьогодні вони прогулюють навчання, фотографуються на фоні політиків та своїх друзів. Це ВЧОРА їх гаслом було «Євромайдан без політики». Не за горами той час, коли їхні прізвища та обличчя ми знатимемо з газетних фото, прес-конференцій, і, куди від того дітися, з білбордів. Але чого я від цих подій в Україні та тих, хто їх провадить хочу найбільше: хочу, щоб та іскра надії та свободи залишилася в їхніх очах, не жевріла, не тліла, а була такою ж, яку я бачу сьогодні. Хочу, щоб вони не забували і надалі казати «дякую» Церкві за молитву, духовну підтримку і надалі не забували молитися самі, Хочу, щоб і надалі просили порад у наших духовних лідерів і затихали, коли говорить старенький сивочолий священик чи єпископ. Хочу, щоб вони не позбулися звички спати по кілька годин за нас з вами, як це вони роблять сьогодні. Чулися втомленими, яким має чутися той, хто себе називає «слугою народу». Хочу, щоб так як відкрито на сцені рахували пожертви, які їм склали люди, так само щоб відкрито декларували колись власні доходи. Хочу, щоб так як сьогодні, вони вільно ходять по вулиці, так продовжували це робити в майбутньому без всякої охорони і кортежів. Хочу, щоб так як сьогодні вони закликають до мирних протестів, так і в майбутньому не віддавали наказів бити моїх дітей та внуків. Хочу, щоб бачили у своїх друзях побратима, а не конкурента на виборчому окрузі чи претендента на вищу посаду. Хочу, щоб так як сьогодні їм не є соромно дивитися у вічі своїм батькам, вчителям, священикам, зрештою, друзям, щоб так само було тоді, коли їх люди називатимуть політиками.
Чи готові сьогоднішні очільники опозиції відійти на бік і дати дорогу тим, які позбавлені «первородного» гріха -  радянського минулого? Той, хто перейшов через горнило Євромайдану, буде добрим політиком, безумовно, кращим від того, хто купив собі сьогодні місце в політиці за гроші. Набагато кращим, ніж той, хто очолював райком партії чи був комсомольським активістом. Незрівнянно кращим від того, хто став політиком завдяки старанням батька чи мами політика. Я хочу бачити той час, коли сьогоднішні «сопляки» скажуть «Ми йдемо в політику» і готовий вже сьогодні віддати за них свій голос.

Чи не забагато я хочу? Час покаже.  

Коментарі