Роздуми над Євангелієм у Неділю перед Різдвом.

Цими днями я зробив для себе цікаве відкриття. Гортаючи сторінки нещодавно віднайденої парафіяльної книги оповідей з 1891 року, між сторінками я знайшов написаний від руки заповіт. Одна старша пані пишучи свій заповіт у 30-хх роках минулого століття, заповідає, щоб її син впродовж 15 років, двічі на рік замовляв заупокійну службу за нею після її смерті. До цього було додано список із інших покійних родичів, приблизно 10 осіб. Цікаво, що ця пані дала чітке і недвозначне побажання, щоб ці Літургії були відслужені у парафіяльному храмі. Думаю, що такі та подібні заповіти були звичним явищем того часу і зберігалися у храмі, щоб священик міг нагадати родині про їх зобов’язання.
У Неділю перед Різдвом під час Божественної Літургії читається Апостол, де згадується багато відомих нам імен та Євангеліє, уривок якого є найбільш незрозумілим для наших парафіян. Частково в цьому є вина нас самих, священиків, що мало віднаходимо часу для того, щоб навчати вірних Святого Письма. Зрештою, коли і сам священик рідко читає Старий Заповіт, старозавітні імена людей, які були родичами Господа нашого Ісуса Христа і які читаються цієї неділі, є способом швидше повправлятися в дикції та скорочитанні, ніж роздумати над тим, що означали ці імена в історії спасіння людини. Чому я на початку написав про заповіт жінки, моєї парафіянки, що я віднайшов у старовинній парафіяльній книзі? Не лише тому, що я вперше тримав в руках подібний документ, а передувсім через певну схожість із уривком Євангелія, який читається цієї неділі. Для єврїв, до яких передусім було спрямоване євангеліє від Матея, та як, зрештою і сьогодні в деякій мірі, знання свого роду означало бути переконаним у своєму богообранні. Перечитування цих імен вголос, було щось на зразок молитовної пам’яті, яку намагалися привити наступним поколінням. Імена, які були записані в таких родоводах, були мовчазними свідками дії Бога в житті народу,  а люди, чиї імена перечитувалися, вважалися такими, про яких пам’ятає сам Господь. Коли ми сьогодні згадуємо на заупокійних богослужіннях своїх родичів, надаємо в дечому подібне, а в дечому відмінне значення. Подібність полягає в словах співу «Вічная пам’ять!», в часі якого ми перечитуємо імена людей, за яких молимося. Ми віримо, що просячи Бога вічно пам’ятати про тих померлих, ми випрошуємо для них вічного життя. Забуття Бога – це духовна смерть для душі. А відмінність полягає в тому, що Христос своїм Воскресінням з мертвих показав ілюзорність смерті. Сам Христос, якого в цих днях ми побачимо маленьким дитятком, коли сповниться повнота часів, подолає смерть своєю смертю, даруючи тим, що в гробах життя. Ті люди, чиї імена ми читаємо в Неділю перед Різдвом та з яких тілом Христос, показують незбагненний план Божий по відношенні до людини. Але правда полягає і в тому, що якби вони не померли, Христос не воскрес би. Як зерно, посіяне в землю, зігнивши, дає життя колосу, так і з тими, без кого ми б не мали Ісуса. Пам’ять про наших родичів, їх молитовне спогадування, є способом виявити вдячність і за своє життя. Тому, той, хто не молиться за померлих родичів, є сам духовно мертвою особою, адже втративши пам’ять про своїх родичів, ми залишимося втраченими для своїх майбутніх поколінь. Тому-то не варто дивуватися такому дивному для нас, людей третього тисячоліття, проханню жінки, моєї парафіянки. Вона не лише думала про спасіння власної душі, але в такий спосіб прививала своїм дітям думку про потребу дбати за спасіння їхніх душ. Те, що вона просила спогадувати окрім себе інших родичів, також свідчить про те саме. Не менш важливим є її прохання робити це у парафіяльному храмі. Храм, де людина отримує Св. Тайну хрещення, має відігавати немаловажну роль в житті християнина. В такий спосіб, ця жінка мала дуже гарне християнське розуміння цієї важливості храму, як особливого святого місця Божої присутності та простору спасіння людини.
Як не прикро стверджувати, але сьогодні втрачається таке розуміння літургійної та особистої молитви, поняття життя і смерті, а також важливості в цьому всьому парафіяльного храму. Для багатьох сучасних греко-католиків із сільських парафій, просто зручніше подати до чужого міського храму картку з написаними іменами, внісши мізерну пожертву, яка більше схожа на милостиню, замість того, щоб за звичаєм парафії, до якого належала покійна рідна нам людина, посповідатися, прийняти Святе Причастя в часі Літургії, помолитися спільно панахиду, скласти пожертву у вигляді хліба, цукру, яєць (де є такий звичай). Пожертва грошима для священика, паламаря, дяка, хоча і є добровільною справою, але також мають відображати повагу не лише до тих, хто молився, але й до тих, за кого молилися.
Кожного року, коли ми молимося у нашому храмі Сорокоусти, я з особливим трепетом беру в руки старі пом’янники. Читаючи кілька поколінь імен людей, звертаю особливу увагу на  відмітки на полях, певні уточнення: «тато», «мама», «младенець», «брат», «священик», «паламар», і, навіть, «учитель». І знову, йшлося про пам’ять, пам’ятати щось більше, ніж ім’я. Часом, в деяких родинах такі книжечки-пом’янники можуть стати домашньої реліквією, гортаючи її, ми відчуваємо свою невипадковість у цьому світі.

Тож слухаючи родовід Ісуса в Неділю перед Різдвом, ми повинні усвідомити для себе, що цей «нецікавий і неінформативний» уривок Євангелія від Матея, насправді є Старим Заповітом «вкратці». Більш стисло і коротше описати все, що відбувалося на сторінках Старого Заповіту і в часі «до нашої ери», як це зробив єв. Матей, просто неможливо. За кожним із імен є та чи інша старозавітня розповідь і відрізок часу Божої педагогіки спасіння. Будучи євреєм, Ісус Христос знав цей родовід напам’ять. А це спонукує і нас з вами сьогодні пам’ятати про наших родичів, який сьогодні не має з нами, і на честь яких ми підносимо молитовний гімн «Вічная пам’ять!»

Коментарі