Останні слова Спасителя або яким би був наш останній пост у Фейсбуці?

«Не май інших Богів крім мене».



 Зображення
Присвячується шукачам чудес і перепрошую за численні «лапки» у тексті.

Коли я пишу ці рядки, перед моїми очима виринає образ старенької згорбленої жінки, яка чимчикує з двома клунками до старенької школи у моєму рідному Журавні. Це було наприкінці вісімдесятих, або початку дев'яностих років, коли я був школярем. Ця бабуся приїхала із одного із сіл району автобусом, щоб стати свідком «чуда». На одному із вікон школи з’явився лик Ісуса Христа, який бачили майже всі, крім мене грішного. Це була ціла серія подібних «чуд» по всій Львівщині. Чутка про це миттєво облетіла навколишні села і до школи попливла людська ріка. Із кількох сотень людей біля тої школи, я запам’ятав чомусь саме цю кволу та немічну жінку. Якщо чесно, я не пам’ятаю того зображення на віконній шибці школи, натомість запам'ятав її, тому що багато думав про те, скільки сил витратила вона, щоб у свої роки, чи не востаннє прийти до школи.
Кілька днів тому місто Стрий сколихнула новина про об’явлення Богородиці на дереві, що росте у одному із парків, який стрияни здавна полюбовно звуть «Козячим». За лічені години новина про «чудо» облетіла місто по кілька разів. Тоді я ще не розумів і не усвідомлював того, як швидко може поширюватися інформація серед людей у місті, даючи фору сучасним методам оповіщення про воєнний стан.  Коли я проходив у той день по вулиці і чув фразу на кшталт «Ви там були?» або «Я там був», або дієслово «бачити» у різних відмінках, я знав про що йдеться. І все одно тоді я ще не розумів того, що відбувається.  Коли до мене дзвонили деякі священики та розпитували про «об’явлення», я ще не надавав тому серйозної уваги. Навіть, коли я під вечір не міг зайти на два найбільші Стрийські сайти, які передають місцеві новини, бо вони на деякий час «впали» під тиском відвідувачів, я ще з того сміявся. Але коли я в соціальних мережах побачив фото і відео «об’явлення», які поширювали мої парафіяни, мені стало трохи не по собі. Я відчув якийсь внутрішній дискомфорт, який напевно відчуває вчитель математики, що кілька років вчив учня математики, а той у старших класах не може помножити 2 на 2. Мені чомусь стало дуже страшно, коли я бачив по відео людей, які відколупують кору дерева. Мені стало соромно, коли я взнав, що там побували і мої парафіяни. Мені було сумно, коли я отримував «на горіхи» від мирян, коли я під фото ставив свої негативні відгуки чи коментарі. Мені казали, як я можу не вірити в об’явлення, коли про це не було думки комісії з єпархії. Хоча називати пляму об’явленням без рішення комісії вважають всі нормальним. Я назвав це масовим психозом, бо не розумів, чому люди звільняються швидше з роботи, школярі втікають з уроків, а хворі покидають лікарняні ліжка. Я і тоді, і зараз не розумію, чому під деревом людей більше ніж у храмі, що знаходиться в кількох десятках метрів.. Або чому потрібно вдивлятися годинами у пляму на дереві, щоб побачити Богородицю, якщо у Катедральному Храмі знаходиться старовинна її чудотворна ікона, біля якої десятки, якщо не сотні людей отримали численні ласки. У моїй голові у ці дні постійно не дає спокою це «чому». І найголовніше «чому» стосується того, чому це сталося у Рік Віри. Сталося у місті, яке завжди стояло, як мені здавалося, на міцному християнському фундаменті, місті, у якому храми вщерть наповнені людьми, людьми, які кожну неділю є свідками чуда. Чуда, коли Господь промовляє до нас словами Євангелія. Чуда, коли відбувається переміна людини у сповідальниці, чуда, коли хліб і вино стаються Тілом і Кров'ю Господа Нашого Ісуса Христа, чуда, коли сам Господь входить до Людини. Тепер я розумію, чому біля Христа на Голготі не було свідків Його чудес. Їх було стільки багато, що люди подумали, що це є нормально, так буде завжди. Всі хотіли ще одного чуда, цікавішого, щоб Христос зійшов із Хреста, чого не сталося. Я ставив собі питання, що б зробили зі мною люди, які прийшли побачити Богородицю, коли я б привіз велику фігуру Божої Матері та запропонував би зрізати дерево і на тому місці встановити її. Що зробили б мені мої парафіяни, коли я б запропонував молитися вервицю біля фігури, а не біля дерева. І що зробили б врешті-решт наші люди із тим деревом, себто, за скільки хвилин воно б по шматочку розійшлося по домівках стриян?
Зрізавши те дерево, отримав би чималий штраф від міської влади, але від людей би, напевне, живим не вирвався.
Ну що ж,  дорогі спів-брати у священстві. У цей Рік Віри треба закотити рукава і взятися ще з більшим завзяттям пояснювати, чим відрізняється віра від вірування. Віра міняє людину, а вірування ні. Віра пов'язує людину з Богом, а вірування з річчю, амулетом, деревом і.т.п. Віра не має нічого спільного з цікавістю чи страхом, і є, по суті, Даром з Небес, а не чуткою. Чутка про Воскресіння Христове була початком віри апостолів, але Дух з висоти дарував справжню віру та силу свідчення. Апостоли йшли і розповідали про Христа, якого за життя знали менше, ніж дізналися по його смерті та Воскресінні. Перемінені самі, міняли інших, зробивши інших свідками, які не бажали бачити, лише вірувати. Зрештою, і блаженними Христос назвав тих, які не бачили, а увірували. Невже всі про це забули? І чи вірування в такого роду «об’явлення», не свідчить про нашу кризу віри? Адже людина не хоче бути такою блаженною, що вірить, не бажаючи бачити щось надприродне  Господь подав нам гарне наочне свідчення того, як вірують наші люди, допустивши це явище. Тепер ми краще знаємо про «матеріал», з яким ми маємо справу. Цей «матеріал» хтось назве побожністю, але я назву його відступництвом, адже відступивши від храму, приступили до дерева, відступивши від справжніх святинь, приступили до плями, замінили віру сурогатом віри, який називається «вірування».


P.S. Поки що, ще жодної людина до мене через порушення Першої Заповіді Божої до сповіді не приступала. Це трохи мене тривожить.